"ЦЕ КОМПЛЕКСНА ЗАРАЗА, ЯКА МАЄ НА МЕТІ ПРИНИЖЕННЯ ЛЮДИНИ": РОЗМОВА ПРО ГЕНДЕРНЕ НАСИЛЬСТВО

15:19 10/12/2017
З 25 листопада по 10 грудня проводиться міжнародна акція "16 днів протидії проти гендерно мотивованого насильства". Протягом усіх 16 днів художниця з Дніпра Марина Москальова зробила 16 перфомансів по 16-хвилин. Відвертих, болючих, безстрашних. Про кого ці роботи? Та для кого? Говоримо з художницею про її досвід та про гендерне насильство в Україні.

- Що, на вашу думку, найстрашніше в гендерно мотивованому насильстві?

Марина Москальова: Це невизнання його реальності. Для України важливо говорити про масштаб цього насильства, формувати поле, де не будуть ставитись питання на кшталт, “чи може бути чоловік жертвою?”, “але жінки теж здійснюють насильство?” і тому подібне. Я давала коментар місцевому каналу й мене питали, чи може чоловік бути жертвою? У середині себе я починаю думати, як у 3-х словах сказати, що це можливо, але кампанія 16 днів не зовсім про це.

Актуальність цієї проблеми загострюється війною. У світі досі залишаєтся проблемою розгляд справ про згвалтування солдатами жінок. Україна - не виняток. Є поодинокі дослідження, але про них мало чути, бо це показує суспільству складну багатогранну картину світу, де немає просто “зла” і просто “добра”.

- Як думаєте, чи є зв’язок між бідністю, умовами життя й гендерним насильством? Зокрема домашнім?

Так, я думаю, що зв'язок є. Жінки отримують зарплату меншу за чоловіків, вони більше витрачають на догляд за собою, в них, окрім основної роботи, є робота по господарству, також може бути догляд за дітьми чи хворими родичами. У декреті, наприклад, жінка стає дуже залежною від чоловіка (тут я маю на увазі жінку, яка працює, наприклад, у лікарні ліфтеркою), вона отримує не дуже велику декретну виплату і має дуже обмежене соціальне життя. Наприклад, у Дніпрі я не бачу доступних вулиць для пересування з дитячою коляскою, натомість постійно бачу сусідку з 8-го поверху, яка гуляє з коляскою, і при цьому в під’їзді не працює ліфт.

Мене нудить від нашого “соціального” світу.

Слово чоловіка суспільство сприймає як більш авторитетне. Ця авторитетність показується, наприклад, у сварці в родині. Якщо чоловік не помічений у "шкідливих" звичках, то вина за сварку завжди буде на жінці, яка “спровокувала”, бо “треба помовчати”.

- Чи є в гендерно мотивованого насильства межа чи якесь окреслене місце, межа? Де воно найбільше концентрується й як проявляється?

Для мене воно було на кожному етапі життя. Наприклад, коли я вчилась у школі, до якої мені треба було їхати 4 зупинки тролейбусом. Практично щодня, починаючи з 10 років, я стикалась з тертям об себе дорослих чоловіків. Страх і нудота від цього залишились й досі. У підлітковому віці це були "залицяння", які бувають надто нав’язливими, але хлопець цього не бачить. Перечекати це буває дуже важко. Я не одразу все це зрозуміла, але відчуття насильства були завжди.

 

Де концентрується гендерне насильство? Мабуть, найбільше у родинах і в тривалих стосунках, де формується прив'язка до чоловіка, залежність, спільний побут, діти. Там, де це є “другою шкірою” жінки.

- Як сьогодні в українському мистецтві осмислюється тема гендерного насильства?

Я знаю Марія Куліковська у своїй творчості працює з поняттям гендерного насильства. Нариклад, її акція “Flowers of Democrasy”, яка проходила у Дніпрі, в рамках фестивалю “Конструкція”. Я брала у ній участь. Тоді одна з учасниць зіткнулась з “Правим Сектором”, який змусив ії прибирати вульви з тротуару, й увесь час, що вона прибирала, їй казали огидні речі. Також нещодавно, в Дніпрі пройшла виставка Нікіти Шаленого “Penetration”. Це були великі фото на яких зображені голі люди: хлопець і 4 дівчини. З приводу цієї виставки була дискусія, де чоловіки впритул не бачили насилля по відношенню до зображених на фото жінок. А жінки навпаки говорили, що це насилля бачать, а чоловікам таке жіноче бачення здалось смішним… Та і саме слово “пенетрація” - не нейтральне.

Саме за пенетрацією визначають згвалтування чи, скажімо, “нормальний” секс. І саме через її відсутність лесбійський секс вважаються не сексом взагалі, а гейський - приниженням.

- Капіталізм й патріархат ходять пліч-о-пліч. Як вони взаємодіють в гендерно мотивованому насильстві?

Патріархат каже, що чоловіки стоять ближче до джерела ресурсів, це джерело - капітал. Від цього вже можливі спекуляції, де у жінки вимагають різною мірою міняти своє тіло, але зовсім не для того що, пустити її до капіталу, а щоб дати малесенький шматочок від цього капіталу.

- Гендерне насильство це не лише про фізичне насильство. Про що ще?

Це про приниження слабких. Про використання всіх відомих методів для приниження й отримання контролю над людиною.

- Як відрізняється домашнє насильство проти жінок від того, що йде ззовні? Чому ми так міцно чіпляємось за міф «мій дім – моя фортеця»?

Життя у середині, в сім’ї, дзеркалить зовнішне. Для мене це комплексна зараза, яка має на меті приниження людини й домінування над нею.

- Як думаєте, в чому специфіка гендерного насильства в контексті української культури?

Перше, що спадає на думку - це “сама винна”, коли звинувачують саму постраждалу від насильства, а не її насильника.

- Чи можна перевиховати самих насильників чи їх варто піддавати обструкції? Як можна протидіяти, на вашу думку?

Я не знайома з матеріалами про перевиховання насильників. Якщо людина б'є дружину, дитину або психологічно знущаєтся над ними, то це привід вважати його мудаком і не подавати йому руку. Дивує ситуація, коли людина відома своїм абьюзом, але при цьому вона веде повноцінне соціальне життя. 

Зображення з Facebook художниці

- Розкажіть про свої перфоманси. Що ви в них досліджуєте? На кого спрямовані ваші перфоманси? Чоловіків, жінок, дослідження себе?

В вересні у Дніпрі були інтенсивний воркшоп польського митця Вальдемара Татарчука. Я брала в ньому участь, а після поїхала на фестиваль перфомансу в Любліні. Там я опинилась у групі американської мисткині Мерилін Арсем. Воркшоп Мерилін мав назву "Перфоманс як експеримент". Мені надзвичайно сподобалась форма перфомансу з одного боку, а з іншого - я як активістка мала запитання: яким має бути квір-феміністичне висловлювання? Наразі я намагаюсь дослідити як перфоманс може бути політичним. Я вирішила спробувати подумати про насильство, яке я пережила, те, що мені відоме від близьких подруг і як тілесні мені практики вплинули на мене. Для кого мої перфоманси? Це скоріш за все ті люди, які ще не визначились зі своєю позицією й мають сумніви. Звісно, мої відео мають відгук в активістському середовищі. Мені здається, вони стали певною терапією. Незважаючи, на довірливі стосунки, які створюються в колах активізму, часом важко казати про речі та досвіди стосовно свого тіла. Я думаю, який відгук мої роботи мають на чоловіків... Я зустрічала фразу, що люди, які живуть на острові, які ніколи не бачили корабля, не побачать його, навіть якщо цей корабель з'явиться на горизонті. Мені здається, я показую досвід, який може бути невідомим. Перфоманс - це і дослідження себе, і саме цим я займаюсь. У всіх своїх роботах, я керуюсь правилом, робити, те що я ніколи не робила.

***

У оформленні матеріалу ми використали фотографію Марини авторства Wojciech Pacewicz. Також усі перфоманси Марина Москальової доступні на її сторінці на Facebook. Вірогідно, після перегляду її робіт у вас виникнуть якісь асоціації, спогади чи навіть афективні реакції. Художниця відкрита до розмови про це та про рефлексію щодо її робіт. 

VECTOR:media

RECOMMENDED