РЕВОЛЮЦІЙНІ МОНСТРИ: САМОГУБСТВО ПОЛІТИКИ ІДЕНТИЧНОСТІ

20:50 31/10/2018
Жюлі Реше про те, чому емансипація не означає революцію, а політика ідентичності має самознищитися.

“Монстри існують” (Антоніо Негрі та Майкл Хардт)

В своєму дискурсі революції Антоніо Негрі та Майкл Хардт використовують концепт позитивного генеративного монстра. Монструозність виникає як інакшість; дещо, що суперечить чинному порядку. Це дитина-виродок, яка не схожа на власну матір. Монструозність передбачає диспропорцію та жахаючий надмір. Рамки існуючої раціональності надто вузькі для того, щоб помістити надлишок її творчих сил. Саме жахаюча монструозна дитина вказує на альтернативу.

 

Merve Ozaslan
 

Образи боротьби з монстрами, на думку Негрі та Хардт, — це полювання на відьом в Європі та Америці XVI і XVII століть. “Відьми” — це спосіб найменування тих, хто трансгресував рамки домінантних релігійних догм того часу. Як приклад однієї з сучасних форм монструозності Негрі та Хардт вказують на образ жінки, поведінка якої не узгоджується з тією роллю, що їй традиційно приписують. Це, наприклад, жінки, які не хочуть займатися емоційною працею за викликом (“посміхатися належним чином, облаштовувати соціальні стосунки і взагалі надавати турботу та піклування”), тому їх сприймають як певного роду монстрів.

Хоча Негрі й Хардт наголошують на позитивності та генеративності монстрів, з ними можна посперечатися, зауваживши, що в монстрах немає нічого позитивного та генеративного з точки зору існуючих рамок реальності — вони винятково деструктивні та небезпечні (саме це і означає слово “монстр”). Як тільки вони отримують характеристику генеративності й позитивності, їх більше не можна вважати за монстрів.

Згідно з Негрі й Хардт, “революція монструозна”. Вони вводять термінологічне розрізнення між емансипацією (emancipation) та звільненням (liberation). Революція має на меті цілі звільнення, а політика ідентичності — цілі емансипації. Остання ж, якщо вона зосереджена на собі, суперечить по-справжньому революційним цілям. Політика ідентичності припускає, що між представниками певної пригніченої групи є дещо, що вони універсально поділяють — певна природа або сутність (так, фемінізм заснований на умовній єдності представниць жіночого гендеру).

В рамках політики ідентичності йде боротьба за емансипацію певної групи, згуртованої довкола ідентичності, яку всі в групі поділяють, але в той самий час і нав’язування цієї ідентичності. Через це нав’язування боротьба за ствердження, емансипацію певного класу, раси, гендеру, сексуальної ідентичності може слугувати засобом для бунту та емансипації, але в кінцевому рахунку вона протирічить соціальній метаморфозі, яка необхідна для дійсно революційних змін. Політика ідентичності революційна лише тоді, коли парадоксальним чином прагне ліквідації ідентичності, тобто тоді, коли вона спрямована на самознищення.

Емансипація ставить за мету свободу ідентичності, свободу бути тим, ким ви “справді є”, звільнення ж революційне і прагне свободи самовизначення та самоперетворення, свободи визначати, ким ми можемо бути.

Іншими словами, сама по собі політика ідентичності означає боротьбу проти соціальної субординації, її метою є домінантне положення — розширення прав і можливостей пригніченої ідентичності, але не боротьба, спрямована на трансформацію (само-усунення ідентичності). Будь-яка усталена і уповноважена правами та можливостями ідентичність стає домінантною.

Революційна політика може починатися з емансипації ідентичності, оскільки всі революційні рухи, як вважають Негрі й Хардт, запускаються боротьбою проти пригнічення певної ідентичності, але в жодному випадку вона не має закінчуватися цим.

Негрі та Хардт пояснюють це наступним чином:

“Чорний націоналізм у Сполучених Штатах, наприклад, який надихається антиколоніальною боротьбою з її метою національного вивільнення  […] спрямований радше на суверенітет расової ідентичності, що має на увазі від’єднання та самовизначення, контроль економіки спільноти, поліцейську функцію всередині неї і т.д. Не важко помислити певні течії феміністських політик, які схожим чином характеризуються гендерним націоналізмом, або політики геїв та лесбійок через націоналізм, відповідно, геїв та лесбійок, і у нас є довга та складна історія робітничих політик у вигляді робітничого націоналізму. Метафора нації у кожному випадку відсилає до відносного відділення спільноти від суспільства як цілого і має на меті формування суверенного народу. Всі ці націоналізми, на відміну від мультикультурної боротьби за визнання, є бойовими формаціями, які постійно бунтують проти структур підпорядкування. Кожен націоналізм є дисциплінарним формування, яке змушує дотримуватися правил ідентичності через контроль членів спільноти і їх від’єднання від інших”.

 

Завдання політики ідентичності полягає в тому, щоби впевнитися, що насилля та підпорядкування стали видимими, збунтуватися проти них та боротися за емансипацію, але після цього не можна повертатися до емансипованої ідентичності та зупинятися на ній. Щоб стати революційною, політика ідентичності має віднайти спосіб продовжувати рух уперед. Завдання звільнення попереджає знищення революційного руху та зберігає за ідентичністю бунтівливу функцію, просуваючи політику ідентичності до революційного проекту: її самоліквідації.

Розмірковуючи про фемінізм, Негрі й Хардт вводять умовне розмежування на емансипаційний та революційний фемінізм. Перший спрямований на консолідацію, закріплення ідентичності жінки та наділення її розширеними правами та можливостями, другий — на відміну жінки як ідентичності.

Донна Харавей описує такий революційний проект як “утопічну мрію про […] монструозний світ без гендеру”. Революційний проект виходить за рамки винятково реформістського бачення емансипації — замість мети збереження сексуальної диференціації, при тому позбавивши її ієрархії (тут полягає пастка, оскільки ідентифікація заснована на сексуальній диференціації сама передбачає ієрархію), революційний проект прагне скасувати ідентифікацію, базовану на сексуальній диференціації. Це не означає, що всі відмінності будуть стерті, монструозність має потенціал нових відмінностей, але не залишиться нічого з того, що ми зараз розпізнаємо як гендер або стать.

Водночас Негрі й Хардт заграють з політикою ідентичності, стверджуючи її необхідність та водночас критикуючи її. Вони вдаються до витонченої тактики, пояснюючи, що кожного разу, коли вони проголошують те, що за боротьбою політики ідентичності має слідувати революційний етап, вони роблять це лише в ім'я зручності, тоді як насправді завдання емансипації та завдання звільнення повинні виконуватися одночасно, оскільки існує ризик того, що революційний проект буде відкладений до безкінечності.  

При всій абсурдності цього трюку (політика ідентичності необхідна, але лише для власної самовідміни) ми маємо замислитися над тим, чи не є потреба у такій тактиці результатом політики ідентичності у дії — вона не лише відкладає до безкінечності революційний проект, але фундаментальному йому протирічить. Негрі й Хардт ідеалізують (чи не вимушено?) політику ідентичності, маючи на увазі, що вона може добровільно вчинити самогубство.

 

Merve Ozaslan

 

Що вказує на її домінантну позицію, так це заборона критики. Можливо, щось не так з фемінізмом, раз в сучасному світі його не можна прямо критикувати, не заспівавши на початку йому оду? Якщо хтось не вдається до такої тактики, він/вона автоматично зараховується до спільниці патріархату, з усіма наслідками у вигляді соціального остракізму.

Для Негрі й Хардта найбільш революційною формою політики ідентичності є квір-політика, так як вона нерозривно поєднує політику ідентичності з критикою ідентичності. Квір — це не ідентичність, а радше процес диз-ідентифікації, тобто дестабілізація ідентичності, процес, що не зацікавлений в її консолідації чи стабілізації. Виникає питання, чи маємо ми вважати політику квір як форму політики ідентичності, або ж вона є самостійним революційним феноменом, що протистоїть їй?

Варто однак зауважити, що все частіше в публічному дискурсі термін “квір” використовують не як критику ідентичності, але як одну з ідентифікаційних категорії, яку технічно зараховують до ЛГБТ. Таке розуміння позбавляє термін “квір” його монструозного революційного потенціалу, редукуючи його до емансипації.

Ідентичності можуть бути емансиповані і навіть прийти до влади, але тільки квір-монстри можуть вивільнити себе. Зворотній бік боротьби за ствердження — це травма пригнічення (можна навіть стверджувати, що вона і визначає цю ідентичність). Політика ідентичності діє від імені травми і несе в собі ризик прив'язаності до неї. В її основі лежить реактивна реакція, зумовлена справедливим бажанням помститися універсалізованому джерелу травми.

Монстри діють інакше, вони не редукують себе до існуючої травми і не діють від її імені. Бути монстром означає продовжувати безкінечну подорож пошуку нового травматичного досвіду (нове є неминуче травматичним).

“Цей революційний процес ліквідації ідентичності — і ми маємо це мати на увазі — монструозний, жорстокий та травматичний. Не намагайтеся себе врятувати — в дійсності, ваша самість має бути принесена в жертву! Це не означає, що звільнення кидає нас в байдуже море без об’єктів ідентифікації, а радше те, що існуючі ідентичності більше не слугуватимуть нам якорами. Багато хто захочуть відійти від краю прірви і спробувати далі залишатися тим, ким вони є, замість того, щоб зануритися у невідомі води світу без раси, гендеру та інших форм ідентичностей. Ліквідація також вимагає знищення всіх інститутів розбещення спільності […], таких як сім’я, корпорація і нація. Це включає в себе часто жорстоку боротьбу проти владних сил і також, оскільки інституції частково визначають і те, ким ми зараз є, операцію набагато боліснішу, ніж кровопролиття.  Революція — не для слабодухих. Вона для монстрів. Ви маєте втратити того, ким ви є, щоб дізнатися, ким можете стати” (Негрі й Хардт).

____________________________

Джерела:

Negri, Antonio. Empire and Beyond. Cambridge: Polity Press, 2008.

Michael Hardt and Antonio Negri, Commonwealth, Belknap Press of Harvard University Press, 2009.

Donna Haraway, “A Cyborg Manifesto,” in Simians, Cyborgs, and Women, New York: Routledge, 1991.

Braidotti, Rosi. Nomadic Subjects: Embodiment and Sexual Difference in. Contemporary Feminist Theory. New York: Columbia UP, 2011.

 

 

Жюлі Реше — доктор філософії (PhD), директор Інституту психоаналізу Глобального центру передових досліджень (Нью-Йорк, США), некро-психотерапевт.

 

Оригінал статті читайте на Medium

Обговорення статті дивіться на YouTube-каналі авторки.

 

 

 

 

VECTOR:media

RECOMMENDED