СКАЖИ МЕНІ, ЩО ВСЕ БУДЕ ОК

14:35 25/11/2018
Зігфрід Кракауер, один з найкрасномовніших теоретиків поп-культури, пов’язаних з Франфурктською школою, звинувачував кіно з його вельветовими завісами та м’якими кріслами, називаючи його “відволіканням, піднесеним до рівня культури”. У його суворому баченні, сидячи у темряві і витріщаючись на гіпнотичні проекції світла, робітничі маси великих міст заколисували самі себе, - в той час як зловісні сили рухали світ прямо під їхніми ногами.

“Йдучи вулицями Берліна, можна бути ураженим миттєвим осянням того, що одного дня все це раптово розпадеться”, віщував Кракауер у 1926 році. Кіно й досі пропонує ментальні відпустки від нашого існування в експлуатованій праці, але більш розвинена форма капіталізму неолібералізм, винайшла інше, більш згубне заспокійливе для зняття напруги: медичний жаргон. Мова самовдосконалення поступово, але досить помітно, зсунула фокус від мотивації (“Просто зроби це”) до корінного покращення (“радикальна емпатія”). Від бадьорого перезавантаження з серіалом “Queer Eye” до злих “Дванадцяти правил життя: антидот Хаосу” Джордана Пітерсона (підзаголовок багато про що говорить) мова впевненості є процвітаючою індустрією. Нові Вергілії на всі різні смаки готові проводити нас у світ циклічних розповідей про неоліберальний капіталізм.

 

Є сенс в тому, що хайпова мова “ти ок” нестямно циркулює в той самий час, як маркетизація кожного аспекту нашого життя наставила нас проти всього людського. І ця так звана логіка вільного ринку все ще йде врозріз з тим, як ми розуміємо людську природу.

 

 

Skip Dolphin Hursh для The Baffler

 

 

Ми жадаємо почути, що з нами все в порядку, що ми не самотні, що нас приймають попри наші вади. Почуття належності це природня людська потреба. (Фашисти розуміли цей основоположний факт; неоліберали - ні). Виявляється, що самотність негативно впливає не тільки на наше психологічне самопочуття, але також і на фізичне здоров’я. І все ж ми, здається, через ліберальну демократію обрали життя згідно з такою системою соціальної організації, яка вимагає від нас бути параноїками, яких тіпає, які підозрілі щодо кожного навколо та які нажахані можливістю власних помилок.

 

Віруючі в ліберальні демократії капіталізму можуть зациклюватися на надмірних маоїстських інквізиціях, але наше суспільство заохочує нас практикувати таку ж огиду до себе тільки в приватному порядку. Ось чому Америка поступово усунула мову солідарності та класової свідомості, заточених колективною боротьбою, і замістила її настановами “роби те, що ти любиш” і “живи на повну”. Обидва афоризми мають на увазі наступне: що б ви не робили зараз цього недостатньо.

 

Враховуючи те, що більшість нашого часу ми проводимо у відчуженій, відчайдушній рутині пошуку або утримання на роботі, що дає змогу задовольняти життєві потреби, звинувачуючи себе за кожен промах на цьому шляху, євангеліє впевненості та піклування про себе це наш дорогоцінний вантаж. Нам відмовлено у можливості шукати комфорт з нашими колегами, сусідами або (суворо заборонено!) товаришами, тому що неолібералізм перетворив їх у наших конкурентів. Замість цього знедолені душі безупинно повертаються назад у полон ринку, де в індивідуальному порядку можна отримати доступ до маленької підмоги.

 

Індивід в епоху неолібералізму атомізований, конкуретно налаштований і, понад усе, стривожений.

Дійсно, як вказував Девід Бір та інші, саме постійно присутнє невгамовне відчуття тривоги слугує рушійною психічною силою неоліберального соціального порядку. Так званий вільний ринок працює лише тоді, коли люди тримають один одного під параноїдальною підозрою. Лише тоді, коли ми намагаємося збільшити наш середній зірковий рейтинг (в Uber, Goodreads, без різниці), всі винятково важливі функції ринку працюють належним чином.

 

Зірковий рейтинг це особливо винахідливий спосіб посіяти цю тривожність. Як нас навчали в початковій школі, суми не мають сенсу без одиниць. Шість, одна друга, вісімдесят сім тисячних - ці цифри не позначають нічого, якщо ми не знаємо, до якої взаємно погодженої одиниці вони прикріплені: чайні ложки, квартали, ярди... Але що таке зірка? Ніхто не знає. Зірковий рейтинг має сенс тільки у відносних категоріях: він вищий або нижчий, ніж той, який напрацьовують собі інші робітники. Іншими словами, відгуки користувачів оцінюють нашу роботу згідно не з якимось стабільним стандартом (як-то збільшення кількості вироблених на годину товарів), а згідно з легкоподвижною ієрархією, до якої входять всі наші колеги.

 

Ця аж-надто-публічна сітка, що з легкістю перетасовує будь-який рейтинг, є одним з багатьох інструментів, які втримують цей неоліберальний потік тривожності. Повсякчасна демонстрація чиїхось успіхів вже настільки звична характеристика наших робочих та емоційних життів, що ми навіть не помічаємо, наскільки вона применшує базове відчуттяя”: відбувається відкат постійної зайнятості через гіг-економіку, кількість поданих на роботу резюме все збільшується (LinkedIn, наприклад, перетворює своїх користувачів навіть вже працевлаштованих в постійних шукачів роботи), розклад дня розписується посекундно і так далі.

 

Ми боїмося зробити навіть одну крихітну помилку, але водночас спостерігаємо за тим, як правлячий клас майже не докладає зусиль, щоб приховати свої кричущі злочини: хабарництво, корупцію і, можливо, найжахливіший злочин у нашу епоху так званої меритократії, - повну некомпетентність.

Пропустіть одне судове засідання по умовно-достроковому звільненню, і ваше життя перетвориться у безкінечне пекло каральної бюрократії та непозбавного боргу. З іншого ж боку, заступниця директора ЦРУ Джина Гаспел порушує Конституцію, керуючи секретною в’язницею, де застосовуються тортури, - лише для того, щоб отримати підвищення. Незважаючи на те, що кампанія Гілларі Клінтон на диво незграбна, ми маємо вислів, що по суті заткнув наші горлянки: “найбільш кваліфікована кандидатка у президенти”. І, звичайно, Дональд Трамп президент.

 

Як офісний працівник, ви можете бути нажахані тим, що десь схибили, обслуговуючи особовий рахунок клієнта. Ви можете провести безсонні ночі у муках через те, що, можливо, схалтурили якусь бюрократичну процедуру, через що ваш клієнт нажаліється вашому босу. Якщо ж такий паскудний випадок трапиться він переверне ваше життя, ви втратите свою роботу, потім ваш дім, а потім ви та ваші діти житимуть у вашій машині і будуть приречені на життя у злиднях. І все це буде вашою провиною. Тим часом є генеральний директор Wells Fargo Тім Слоан, який очолив створення свідомо шахрайських 1,5 мільйонів банківських акаунтів та 565,000 кредитних карт і все це з практично нульовими для себе наслідками. Звісно, його публічно ненавидять, але він просто насміхається над усіма. І що ж збирається робити рада директорів Wells Fargo, звільнити його? Після того, як заплатили йому незліченні мільйони доларів? Вони підвищують його.

 

Гаразд, і що далі? Ми всі знаємо, що ті, хто в топі, грають за іншими правилами, і що для більшості людей наслідки можуть бути дико непропорційні до їхніх промахів. За феодалізму ця невідповідність була принаймні відкритою для всіх.

Так, це було несправедливо, але це також не можна було заперечувати. Що є особливого щодо капіталізму і його неоліберальної версії зокрема, це те, як більшість з нас мають приймати той факт, що кожна та будь-яка з наших індивідуальних помилок виправдовує всі нещастя, які спіткають нас, без різниці наскільки руйнівними вони є. Переміщення всіх соціальних проблем на індивідуальний рівень зараз набуло абсурдних масштабів. Тепер замовити собі бутерброд з авокадо на сніданок це негідність, за яку ви справедливо ніколи не будете мати власну квартиру (у 2017 році австралійський мільойнер Тім Гарнер сказав, що міленіали не можуть придбати собі житло тому, що не економлять на тостах з авокадо пер.). Тоді як сьогоднішні уславлені феодали продовжують займатися шахрайством і тортурами або ж просто продовжують брехати, пробиваючи собі шлях до більших багатств або політичної слави.

 

Але є дещо воістину чудове щодо неолібералізму: так само, як він перетворює всіх нас в параноїдних, заздрісних інтриганів, він також пропонує продати нам бром, щоб полегшити ці кепські почуття сумніву в собі та відчуження, породжуване ним в присмерках наших душ. Неолібералізм “подарував” нам не тільки руйнівну тривожність, але також позірні ліки. Це не збіг, що коли ми стали більш нервовими, “благополуччя” та “піклування про себе” стали мейнстрімними індустріями. Останні кілька десятиліть, на робочих місцях стало більше пригноблення: контроль над тілами працівників, вимога працювати понаднормово, ослаблення права на переговори між працівниками й роботодавцем і все це в той час, як програм з менторства та самопокращення стає більше й більше.

 

Часом протиріччя карального, нав’язливого “оздоровлення” стає аж надто карикатурним, щоб його дотримуватися, й воно тріщить по швах під власною вагою. Ще одним каталізатором нещодавніх страйків вчителів у Західній Вірджинії, який часто згадують, була пропозиція слідкувати за пересуванням вчителів через Fitbit якраз в той час, як уряд штату перейшов до заходів з обмеження підвищення заробітної плати і фінансування шкіл. Капіталізм виснажить вас, а ви будете думати, що маєте засоби для покращення власної долі. По суті, він спробує нав’язати свої ліки. У випадку вчителів Західної Вірджинії, уряд штату явно переграв сам себе; набагато більш поширеними є ініціативи, спонсоровані роботодавцями і подані під виглядом тренувань по самоусвідомленості або ж занять з медитації, які впроваджуються в наше життя на роботі, щоб ми утихомирились. Самоусвідомленість - стан гіпер-свідомості, розм'якшений дисциплінованим спокоєм - став корпоративною мантрою на кожен день. Заохочуючи все більш і більш затюканих та загнаних працівників приймати пози дерев або розчинитися в “ом” перед лицем фрустрації, повелителі від імені корпорацій мають на увазі запобігти будь-яким бунтівливим думкам до того, як вони наберуть обертів. Навіть якщо самі керівники іноді приймають ці порядки з явною щирістю, самоусвідомленість слугує для компаній критично важливим інструментом, тому що воно антиреволюційне в своїй основі. “Важко не помітити те, як часто “корпоративне самоусвідомлення” легко узгоджується зі звільненнями”, пише Лаура Марш. “Працівникам також необхідне відчуття спокою тоді, коли їх роботодавець лютує. Так зростає їх продуктивність додаткові шістдесят дев’ять хвилин концентрації у кожного працівника щомісяця вартують того, особливо, коли їх ряди рідішають".

 

Цей режим психічного само-інструктажу є своєрідними доповненням до фільмів, що агітують проти профспілок, роботодавці часто примушують своїх працівників до перегляду таких фільмів. Це може видаватися нерозумними методами, але ті, хто поширюють їх, розуміють, що це вартує вкладених в них інвестицій. Вони знають, що мова має значення. Ніщо не зупиняє процес самовизначення більш ефективно, ніж знищення його мови. Заміщуючи її хибним напрямком думки, який поміщає всю провину, а також спокуту за неї на саму людину це чудовий хід для тих, хто хоче, що ми й далі остерігалися один одного. Корпоративний feel-goodism має свій збочений спосіб для того, щоб виставити найбільш моторошні приклади експлуатації та відчаю за казки про індивідуальний тріумф. У 2016 компанія Lyft підвищила водійку, яка була тоді на дев’ятому місці вагітності, до позиції “корпоративної зірки” за те, що вона взяла замовлення прямо під час пологів.

 

Як відзначив соціальний критик Марк Фішер, тривожність і, особливо, депресія часто мають соціальні причини, але нас запевняють в тому, що ми страждаємо індивідуально і маємо боротися на самоті.

Думка Фішера полягає в тому, що нас усувають навіть від самої можливості помислити такі умови як соціальні. Найбільш поширені способи для відновлення терапія і фармацевтика сутнісно є нічим іншим, аніж пропозиція подорожі соло. На противагу цьому гіпер-індивідуалістському баченню психічного лікування, важливо підкреслити проникливе відкриття Фішера про те, що ті інструменти, які нам дають, викривлюють наше розуміння світу і нашого місця в ньому. Мова, найбільш природній спосіб, у який ми артикулюємо наше емоційне життя, може стати найбільш підступним способом нашого власного пригнічення, якщо її кооптують ті, хто експлуатують нас.

Існує причина, чому такі слова та фрази як “солідарність”, “класова свідомість”, “масовий рух”, “організуйтеся” та “колективна боротьба, які з’являються знову й знову звучать старомодно і потребують того, щоб з них врешті змахнули пил. Вони не просто вийшли з моди; їх агресивно робили “застарілими” інтереси роботодавців і корпорацій, які поклали своє ненажерливе око на публічні блага і прагли все більшого відчуження нас один від одного; щоб маркетизувати наші душі і перетворити їх у свій власний прибуток. Натомість вони дали нам мову, яка переймається турботою лише про власне “я”, яка ніколи не була призначена для того, щоб звільнити нас від витоків нашої тривоги та депресії.

Вона тут лише для того, щоб тимчасово приглушити біль рівно настільки, щоб ми змогли перейти до наступного завдання у TaskRabbit, до наступного клієнта Uber або до наступних виборів.

 

Міа Токуміцу кураторка, письменниця, авторка книги Do What You Love: And Other Lies about Success & Happiness.

 

Переклад дещо скорочений. Оригінал читайте на The Baffler.

VECTOR:media

RECOMMENDED