НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ПРИРІК НАС НА ІНДИВІДУАЛЬНУ БОРОТЬБУ ЗІ ЗМІНАМИ КЛІМАТУ

00:53 28/10/2018
"Ви вовтузитеся з цими еко-ручками та сонячними панелями; а вони продовжують спалювати планету". Читайте переклад статті Мартіна Лукача на The Guardian про те, чому зміна клімату — питання не вашого екологічного споживання.

Ви порадили би комусь гасити будинок, що палає, мокрими рушниками? Принести мухобійку на перестрілку? Однак порада, яку ми чуємо щодо кліматичних змін, навряд може бути ще більш несумісною з природою цієї кризи.

Минулого тижня на мою електронну скриньку надіслали лист, що пропонував тридцять порад стосовно озеленення мого офісу: використовувати еко-ручки, змінити кольори на більш світлі, припинити користуватися ліфтом. Повернувшись додому, подужавши східці, я міг би продовжити вже з іншими варіантами: замінити лампочки, купити місцеві овочі, придбати еко-техніку, прикріпити сонячну панель до свого даху.

І, як стверджує нещодавнє дослідження, що виявило “найкращий спосіб боротьби зі змінами клімату”, — я маю присягнути, що ніколи не матиму дитину.

Ці всюдисущі настанови до особистої дії —  в рекламі корпорацій, шкільних підручниках та кампаніях мейнстрімних екологічних груп, особливо на заході —  виглядають так само природньо, як і повітря, яким ми дихаємо. Але навряд чи можна можна придумати гірший спосіб боротьби зі зміною клімату.

Поки ми займаємо себе озелененням нашого власного життя, паливодобувні (fossil fuel) корпорації зводять ці зусилля нанівець. Близько сотні компаній відповідальні за вражаючі 71% викидів вуглецю з 1988 року. Ви вовтузитесь з цими еко-ручками та сонячними панелями; а вони продовжують спалювати планету.

Свобода, дана цим корпораціям забруднювати, —  і наша фіксація на вбогих рішеннях у лайфстайлі —  це не випадковість. Це результат ідеологічної війни, що триває протягом останніх 40 років, проти можливості колективної дії. Вражаюче спустошливої війни, хід якої, втім, ще не пізно змінити.

Політичний проект неолібералізму, який став панівним завдяки Тетчер та Рейгану, переслідував дві принципові цілі. Перша полягає в демонтажі будь-яких бар’єрів для непідзвітної приватної влади. Друга —  в зведенні бар’єрів для втілення будь-якої демократичної публічної волі.

Його фірмові політики приватизації, дерегуляції, урізання податків та договорів вільної торгівлі: саме вони розв’язали руки корпораціям для того, щоб вони накопичували надприбутки та ставилися до атмосфери, як до стічної труби, і підірвали нашу здатність —  через державні інструменти —  планувати наш колективний добробут.

Все, що мало би нагадувати систему колективних противаг владі корпорацій, стало мішенню для еліти: лобіювання та корпоративні пожертви, вихолощування демократій, створення перепон “зеленій” політиці, підтримка субсидій на викопне паливо. І права таких асоціацій як профспілки — найефективніших засобів спільної дії та влади для робітників —  урізаються настільки, наскільки це взагалі можливо.

В цей самий час, коли зміни клімату вимагають безпрецедентної колективної публічної відповіді, неоліберальна ідеологія стоїть перешкодою на цьому шляху. Тому якщо ми хочемо негайно зупинити викиди, ми маємо подолати всі ці мантри вільного ринку: повернути до публічного контролю залізниці, комунальну сферу та енергетичні мережі; регулювати процес поступової відмови корпорацій від викопного палива; збільшити податки, які підуть на інвестиції на розбудову інфраструктури, що враховує навколишнє середовище, та відновлювану енергію —  таким чином, сонячні панелі зможуть потрапити на дах кожного, а не тільки тих, хто може собі це дозволити.

Неолібералізм не тільки забезпечив нереалістичність цієї повістки в політичному сенсі: він також спробував зробити її культурно немислимою. Його святкування змагальницького індивідуального інтересу та гіпер-індивідуалізму, його стигматизація співчуття та солідарності витріпали наші колективні зв’язки.

Неолібералізм поширився наче підступний токсин, який проповідувала Маргарет Тетчер: “не існує такої речі як суспільство”.

Дослідження показують, що люди, які зростали в цю епоху, справді стали більшою мірою індивідуалістами та споживачами. Ми занурені у культуру, що каже нам думати про себе як про споживачів замість громадян, як про самозабезпечених замість взаємозалежних, то чи можна досі дивуватись тому, що ми справляємося з системними проблемами, обертаючи їх в масовому порядку на неефективні, індивідуальні спроби? Всі ми діти Тетчер.

Навіть до початку неолібералізму капіталістична економіка процвітала на тих людях, які вірили в те, що якщо ти потерпаєш від структурних проблем системи експлуатації —  бідності, безробіття, поганого здоров’я, незадоволення власних потреб —  це насправді твій особистий недолік.

 

Фото: Amer Ghazzal/Alamy
 

Звісно, нам потрібно, щоб люди споживали менше і розробляли низьковуглецеві альтернативи — будували екологічні ферми, винаходили безпечні способи утилізації електричних батарей, поширювали безвідходні методи виробництва та споживання. Але індивідуальні рішення будуть мати найбільшу вагу тоді, коли економічна система буде в змозі забезпечити життєздатні, екологічні можливості для кожного —  не лише для кількох заможних чи відважних.

Якщо людям не доступний громадський транспорт, вони пересуватимуться на авто. Якщо місцева органічна їжа надто дорога, вони не зможуть не брати участі у високовуглецевому торгівельному ланцюжку супермаркетів. Якщо є безкінечний потік дешевих масових товарів, люди будуть купувати і купувати і купувати. Це відпрацьована афера неолібералізму: запевнити нас вирішувати питання зміни клімату за допомогою наших електронних книжок, а не через владу та політику.

Екологічне споживання може викупити ваше відчуття провини. Але тільки масові рухи мають владу змінити траєкторію кліматичної кризи. Це вимагає від нас рішучого вивільнення думок з полону неоліберального прокляття: треба перестати думати в індивідуальному режимі.

Хороші новини полягають в тому, що поклик людей до об’єднання непереборний, і колективна уява вже готує політичне повернення. Рух за справедливий клімат блокує трубопроводи, змушуючи компанії позбавитися трильйонів доларів, і виборює підтримку для 100% енергетично чистих економік міст та держав по всьому світу. Утворюються нові зв’язки між екологічними рухами, Black Lives Matter, рухами за права мігрантів та корінного населення і боротьбою за кращі зарплати. Здається, що слідом за цими рухами нарешті готові кинути виклик неоліберальній догмі і політичні партії. Ніхто інший як Джеремі Корбін, чий “Маніфест лейбористів” виклав свій проект по перегляду боротьби зі змінами клімату: через публічну переорієнтацію економіки, наполягаючи на тому, що олігархи від корпорацій більше не безконтрольні. Заувага про те, що багаті мають платити свій справедливий внесок на впровадження цих змін, була висміяна політикумом та медіа. Мільйони не погодилися з їх сміхом.  Суспільство, надовго відправлене у відставку, повертається з подвоєними силами.

Тож, вирощуйте моркву та плигайте на велосипеді: це зробить вас більш щасливими та здоровими. Але настав час зупинитися в своїй одержимості щодо того, наскільки особисто наше життя “зелене” —  і почати колективно захоплювати владу корпорацій.

Автор Мартін Лукач

Оригінал статті читайте на the Guardian.

VECTOR:media

RECOMMENDED