ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ У ВАКУУМІ - ВОНА ЗАЛЕЖНА ВІД ЕКОНОМІКИ

12:50 7/9/2017
Перерозподіл коштів на більш успішних лише збільшить поляризацію населення: бідні стануть біднішими, а багатші - ще більш багатими.

Соціолог, дослідниця освітньої нерівності Вікторія Мулявка розповідає, в чому проблема освітньої реформи і як її можна вирішити.

 

Якщо говорити про реформу вищої освіти в Україні, то ми маємо врахувати потреби студентства і викладачів, а також потреби, про які говорить влада. Якісно система освіти не сильно змінилась з часів розпаду Радянського Союзу. Існує проблема нестачі фінансування і виділення капітальних видатків на освіту, які б передбачали, зокрема, забезпечення бібліотек, забезпечення доступу студентів до електронних ресурсів, забезпечення необхідного обладнання. Але якщо ми говоримо про ті реформи, які відбуваються зараз, то влада нам розповідає, що основна проблема низької якості української освіти полягає в браку конкуренції. Вона наводить приклад європейської освіти з невеликими обсягами охоплення стипендіями. Але ми маємо враховувати, що контекст України і західних розвинених країн є різним.

Якщо ми намагатимемось підвищити конкуренцію в освіті - наприклад скоротивши кількість отримувачів стипендії до 15% - ми маємо розуміти, що частина дітей з бідних сімей, чиї батьки не зможуть заплатити за їхнє проживання, просто втратять доступ до освіти. Також влада наводить аргумент, що з часів розпаду Радянського Союзу значно збільшилась кількість вищих навчальних закладів та студентів, і це використовується як аргумент на користь девальвації освіти. Фактично влада говорить про те, що зараз будь хто має доступ до освіти, оскільки у нас багато студентів. Але насправді дослідження показують, що незважаючи на кількість студентів, доступ до освіти і досі залежать від соціального походження дитини, від того, яку освіту вони мають.

І з часів розпаду Радянського Союзу ця залежність збільшується, а не знижується.

Це пов'язано з тим, що мережа університетів збільшувалась за рахунок приватних навчальних закладів, за рахунок відкриття нових приватних програм в університетах, яких не було за радянських часів. Тому дійсно - більше дітей отримали доступ до вищої освіти, але це діти з більш забезпечених сімей, чиї батьки також мають вищу освіту, мають сприятливі економічні умови і відповідний культурний капітал. Тому при обговоренні реформ ми маємо пам'ятати, що підвищення конкуренції - це не завжди запорука вищої якості освіти і це значно знизить доступ до освіти для дітей з бідних сімей, що для України в умовах економічної кризи є надзвичайно актуальним.

Вікторія Мулявка. Фото VECTOR:media

 

Якщо сільські школи - це радянський пережиток, тоді і села - це радянський пережиток. Але в селах досі живуть люди, які потребують доступу до освіти так само, як і люди в містах. Проблема полягає в тому, що люди, які мають вищий рівень освіти, виїжджають до міста і намагаються там працевлаштуватись, тоді як в селах, які не отримують суттєвої підтримки від держави, залишаються менш заможні люди, які просто не конкурентоздатні на ринку праці. Відповідно дітям цих батьків, не маючи фінансових можливостей, набагато важче вчитись.

Зараз влада пропонує закривати сільські школи і створювати опорні школи в містах. Очевидно, що цих шкіл не вистачає для всіх дітей з сільської місцевості і виходить щось на кшталт “елітних шкіл для дітей з сіл”: хтось має можливість потрапити в цю школу, мати кращі умови для навчання, але частина дітей лишається в селах.

 

Ми маємо розуміти, що освітня політика не відбувається у вакуумі, вона не може бути незалежною від певних економічних передумов. Якщо в країні відбувається економічна  криза і ресурсів на освіту не вистачає, бо це дотаційна сфера, то заробляти на освіті в такій країні нереально. Не існує магічного рецепту як допомогти сільським школам тут і зараз. Мені здається, що в цьому випадку краще грати на довгострокову перспективу та інвестувати в розвиток як освіти, так і економіки, аніж надалі поглиблювати нерівність і поляризацію між містами та селами, між бідними і багатими, між людьми з вищою освітою і без неї.

Влада пропонує підлаштувати систему освіти та інші соціальні сфери під економічну ситуацію, під ситуацію браку ресурсів.

Але за таких умовах людина функціонує для економіки і це саме те, за що, наприклад, критикують радянську систему.

Нам пропонують скорочувати фінансування університетів, скорочувати кількість бюджетних місць, інвестувати в кращі університети і кращих студентів. Фактично це те саме функціонування людини для економіки, а не функціонування економіки для людини.

Я не чула, щоб хтось із представників влади говорив “давайте виводити гроші з офшорів, давайте вводити прогресивне оподаткування для того, щоб розподілити більше суспільних ресурсів і дати дітям з бідних сімей допомогу в доступі до соціальних ліфтів”. Ні, ми говоримо “давайте інвестувати в кращих, а проблеми бідних - це їх власні проблеми”, а не проблеми держави.

Освітні протести, що відбулися в липні 2016 року в Дубліні, Ірландія.

 

Теза “освіта - це не безкінечний ресурс” - це те саме продовження парадигми людина для економіки, а не економіка для людини. В інформаційному суспільстві освіта потрібна не лише для працевлаштування. Освіта потрібна для того, щоб людина могла нормально функціонувати в суспільстві, щоб вона могла фільтрувати безмежний потік інформації в ЗМІ і навколишньому світі. Їй потрібні базові навички критичного мислення, які школа не може дати, бо вони формуються не у віці 13-15 років, а пізніше.

Якщо ми прямуємо в напрямку розвитку прямої демократії і самоврядування, то потрібно вчитись зважено приймати рішення.

Освіта виконує дуже важливу економічну функцію. Доступ до ринку праці досі залежить від рівня освіти, і те ж саме стосується рівня заробітної плати. Освіта також має важливе значення з соціальної точки зору. Якщо дитина з бідної сім'ї потрапляє в університет і навіть якщо після випуску у неї буде менше шансів знайти роботу, ніж у людини з багатої сім'ї - все ж таки ці 4-6 роки вона проведе в оточенні різних людей, з різних соціальних класів, що збільшує її шанси стати успішною.

Після прийняття нового закону про вищу освіту основний реформаторський дискурс полягає в тому, що у нас дуже багато людей з вищою освітою, які не можуть знайти собі місце роботи, а отже давайте скорочувати кількість державних місць в університетах, кількість самих університетів і розвивати професійно-технічну освіту. Цей дискурс цілком відповідає периферійному положенню України в світовій економіці. В той час, як в розвинутих країнах інвестують в технологічний розвиток, в Україні ми говоримо про зовсім інші речі. Ніхто не інвестує в модернізацію економіки - потрібна просто дешева робоча сила для привабливих іноземних інвестицій. Ніхто не думає про самостійний розвиток з нашими ресурсами тут і зараз.

 

В теперішніх умовах студентські протести, як і будь-які інші соціальні протести в Україні, є проблематичними. Зараз будь-які соціальні урізання пояснюють орієнтацією на Європу, на європейський досвід. Але Європа не гомогенна і досвід європейських країн є дуже різним. Наприклад в скандинавських країнах видатки на освіту є дуже високими, навчання безкоштовне, а стипендію отримують майже всі студенти. В Британії великий відсоток приватних витрат на освіту. І наша влада надає перевагу ліберальній моделі економіки, натомість будь-яка підтримка держави добробуту і соціальних видатків асоціюється з радянським минулим.

І це справді працює: згідно соціологічних опитувань все більше і більше населення прагне до євроінтеграції. Незважаючи на те, що Україні найближчим часом це не світить, протиставлення “європейського і радянського досвідів” використовується для будь-яких соціальних урізань. Тому зараз дуже важко публічно критикувати владу, не говорячи вже про мобілізацію протестного населення.

Вікторія Мулявка. Фото VECTOR:media

Найбільш радикальним прикладом неоліберльної реформи освіти є досвід Грузії. З часів розпаду Радянського Союзу кількість державних ВНЗ скоротилась зі 220 до менш ніж 50, з яких лише 17 є державними. За нинішніх реформ можемо очікувати подібного сценарію і в Україні. Сталого розвитку в довгостроковій перспективі ці реформи не можуть принести.

Перерозподіл коштів на більш успішних лише збільшить поляризацію населення: бідні стануть біднішими, а багатші - ще більш багатими.

Замість інвестицій ми спостерігаємо зношення матеріальних фондів на виробництві. Підприємці не зацікавлені у вкладенні коштів в технологічний розвиток через наявність дешевої робочої сили, а тому зберігати цю дешеву робочу силу виходить дешевше, ніж модернізувати економічний потенціал. Скорочення видатків на освіту так само призведе до консервації дешевої робочої сили в умовах високого рівня безробіття. Тому за нинішніх умов важко говорити про перспективи позитивних змін.

Viktoriia Muliavka

RECOMMENDED