ПРАВОСУДДЯ НА БАЛКАНАХ. ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПОЛІТИКА ПАМ'ЯТІ

13:31 21/12/2017
Ми продовжуємо говорити з сербським журналістом Стефаном Алексичем про вирок Гаазького трибуналу, формування національних еліт на Балканах, роль правих рухів і чому історична пам'ять не працює так, як треба.

Перша частина тут

 

Ситуація з приватизацією дуже нагадує Україну. Схожі процеси відбувались в пострадянських країнах після розпаду СРСР.

Повертаючись до питання щодо Ратко Младича. Ви сказали, що вся політична верхівка Сербії дотримується патріотичного дискурсу. Чи зріс вплив ультраправих сил після оголошення вироку Гаазького трибуналу?

На це питання важко відповісти, оскільки зараз непросто визначити, які політичні сили Сербії можна вважати ультраправими. Коли нинішній президент Александар Вучич прийшов до влади, він зміг досить добре контролювати ультраправих екстремістів та маргінальні ультраправі політичні сили. Тому зараз праві сили - це “темна зона”, і ніхто не знає, які процеси там відбуваються. Але той же Вучич нині один з головних правих політиків політичного мейнстриму. Не впевнений, чи можна його вважати екстремістом чи ультраправим, але він однозначно є політиком правого ухилу.

Акція в підтримку Ратко Младича та інших військових злочинців, організована Сербською радикальною партією під парламентом, 2011 рік. Фото: Getty Image

Впродовж 90-х він був третьою за величиною фігурою у структурі Сербської радикальної партії. А в цей період СРП якраз і була ультраправою екстремістською партією. Вона розкололась в 2008 році і тоді ж була створена “Српска напредна странка” - Сербська прогресивна партія, яку нині очолює президент країни Александар Вучич.

Коли відбувався процес трансформації партії, тоді ж відбулась трансформація політичного наративу.

Тож Вучич - скажений націоналіст з 90-х, - в 2012 році став скаженим проєвропейцем на словах і прихильником приватизації на ділі.

Прямо зараз його головна політична активність концентрується довкола неоліберальних реформ, пов’язаних з приватизацією державного сектору, підприємницькою економікою і приватними підприємствами. Тож хоча він однозначно правий політик, але з ним відбулась певна трансформація, хоча й не така радикальна, як дехто вважає.

10 років тому секретар СРП Александар Вучич взяв участь у символічній акції проти перейменування вулиці на честь політика Зорана Джиджича, який видавав злочинців Гаазькому трибанулу, за що його було вбито. На цій акції Вучич "перейменовує" вулицю на честь Ратко Младича - військового злочинця, який був суджений трибуналом місяць тому до довічного ув'язнення.

Проте можна сміливо стверджувати, що правий наратив і праві проекти присутні в діяльності майже всіх сербських політичних гравців. Якщо ви вирішили займатись політикою в Сербії - вам просто необхідно постійно підтверджувати свою патріотичну позицію. Праві є структурним компонентом всієї політичної діяльності сучасної Сербії.

 

Якою була реакція сербських лівих на вирок?

На жаль сербська лівиця зараз у доволі слабкому стані, тому досить складно говорити про якусь реакцію. З’явилось кілька текстів та інтерв’ю, але не більш того. Інша велика проблема полягає в тому, що у лівих досі немає однозначного ставлення до спадщини 90-х. Втім я можу сказати, якою би мала бути реакція.

Акція Сербської радикальної партії проти Гаазького трибуналу над лідером партії Воїславом Шешелєм і колишнім президентом Республіки Сербської в Боснії Радованом Караджичем. Фото: ANDREJ ISAKOVIC / Getty Image

Для цього нам варто подумати про те, про що ми говорили раніше - про причини Балканських воєн 90-х, які мають економічний характер і пов’язані з неоліберальними реформами і приватизацією.

Цей та інші вироки часто пов’язують з ліберальною теорією політики пам’яті, яка стверджує, що основна розмежувальна лінія в спадщині 90-х пролягає не між сербами та хорватами, або сербами і босняками, а між злочинцями та жертвами. І я вважаю, що таке твердження і така політична позиція можуть надати лівим вагомого потенціалу. Якщо подивитись уважніше на те, хто були жертви, а хто - злочинці, то можна чітко простежити класову різницю. Більшість жертв можна охарактеризувати як бідняків, незахищені верстви і робочий клас Югославії. А злочинцями були тодішні представники політичної і економічної еліти, і вони й досі лишаються цією елітою.

Хорватське місто Вуковар після закінчення битви, 1991 рік.

Також є речі, пов’язані з війнами, про які нечасто згадували, і лише останні кілька років про них почали говорити. А саме: окрім жертв, які загинули або були поранені на війні, робочий клас радикально збіднів під час війни. І їх також потрібно визнати жертвами політичної динаміки впродовж усього періоду 90-х. Тож лівим варто працювати на цьому полі впродовж наступних років, ба навіть десятиліть.

 

Якщо говорити загалом про справу Ратко Младича - чи сприяє цей вирок миротворчому процесу на Балканах, включно з Сербією? Чи навпаки - лише загострить існуючі протиріччя і напругу, і тоді варто очікувати лише нові політичні взаємні звинувачення?

Задачею Гаазького трибуналу ніколи не було принесення людям миру. Його задача - організація судового процесу над злочинцями. Переважно над головними організаторами злочинів. Судові процеси ж над більшістю людей, що вчинили військові злочини нижчого рангу, проходили в домашніх судах їх країн. Насправді ж, як би це парадоксально не виглядало, політичні еліти національних держав, що виникли після розпаду Югославії - хорватські, сербські, боснійські, косовські та інші, - не мають сильні протиріччя і не вступають у взаємну конфронтацію. Парадоксально те, що ці еліти використовують конфронтації, які час від часу випливають у ЗМІ для того, щоб посилити власні позиції всередині своїх держав.

Президентка Хорватії Колінда Грабар-Кітарович та президент (тоді - прем'єр-міністр) Александар Вучич підписують декларацію про покращення стосунків між країнами. Фото: Офіс Президента Ховатії

Наприклад, кілька років тому в сербських медіа пройшли плітки, буцімто Хорватія купує гаубиці у США - невелику кількість, десь 4 чи 6 одиниць. І сербські еліти вирішили використати цей привід, щоб пограти своїми “патріотичними м’язами” і посилити свій вплив всередині Сербії. І подібні “конфронтації” служать для посилення позицій еліт в усіх постюгославських країнах.

З часів розпаду Югославії вони прагнуть увічнити конфлікти між Хорватією, Сербією, Боснією і Косово для того, щоб і надалі лишатись при владі.

Таку проблему досить складно вирішити, мені важко сказати як ми маємо діяти.

Облога Сараєво, 1992 рік. Фото: MIKE PERSSON / AFP/Getty Images

Існує ще одна проблема в суспільстві, стосовно відношення до подій в 90-х. Якщо поглянути на сербські ЗМІ сьогодні чи бодай 10-15 років тому, то в питаннях війни можна побачити чіткі прагнення до заперечення скоєних воєнних злочинів. Наприклад, коли ми говоримо про Сребреницю, то більшість сербів будуть заперечувати, що там взагалі щось відбулось. Імовірно вони скажуть: “Та це чергова змова міжнародної спільноти, щоб звинуватити у всьому сербів” і тому подібне. Гадаю, що насправді вони прекрасно знають про те, що трапилось в Сребрениці і Боснії. І, звичайно, жителі Хорватії все чудово знають. Тож навіть якщо показати всю правду про те, що відбувалось впродовж 90-х - навряд чи це зможе вирішити проблему такого ставлення. Потрібно боротись з такою системою громадської думки, побудованої на самообмані. А боротись з цим і протистояти такому ставленню надзвичайно важко.

 

Стефан Алексич - сербський журналіст і дослідник, постійний автор видання Mašina.

VECTOR:media

RECOMMENDED