ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ В РОСІЇ: ПЕРЕДБАЧУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ З НЕПЕРЕДБАЧУВАНИМИ НАСЛІДКАМИ

11:37 7/2/2018
Вибори, які пройдуть в Росії 18 березня, за всіма прогнозами будуть позбавлені будь-якої інтриги, легітимізуючи черговий президентський термін Володимира Путіна. Однак ця передбачувана перемога, забезпечена масовим тиском на виборців і жорстким контролем кремлівської адміністрації над політичною сферою, вочевидь і стане свідченням глибокої кризи путінської моделі "керованої демократії".

Протягом попереднього, третього терміну Путіна його режим набув очевидного персоналістського характеру, а "демократичний" фасад остаточно перетворився на видимість. Риторика “фортеці в облозі" і згуртування довкола "національного лідера" перед обличчям зовнішніх ворогів останніми роками надала виборам практично будь-якого рівня характер плебісциту, що підтверджує вірність країні та лояльність урядові.

 

Проблема явки

Поглиблення економічної кризи, зниження доходів більшості та соціальна нерівність, яка приймає все більш обурливі форми, викликають протест, який вже не може виражатись в рамках наявних політичних інститутів. Пасивне невдоволення все більше проявляється через абсентеїзм, або так зване "голосування ногами". Так, останні парламентські вибори восени 2016 року стали тривожним дзвінком для влади: явка в цілому по країні склала 47,8%, а у великих містах, наприклад, Москві й Санкт-Петербурзі, ледь перевищила 30%.

Незважаючи на те, що низький інтерес до виборів раніше багато в чому допомагав владі: робив їх результати більш прогнозованими і сприяв перемозі правлячої партії "Єдина Росія", - сьогодні він стає явною загрозою легітимності майбутньої перемоги Володимира Путіна. Станом на грудень 2017 року опитування показували готовність лише 58% виборців взяти участь у виборах (лише 30% яких "швидше за все" готові були б проголосувати).

Напередодні березневих виборів кремлівською адміністрацією був неофіційно затверджений сценарій "70х70" - тобто 70% підтримки Путіна 70%-ма російських виборців. При цьому в Кремлі неодноразово підкреслювали, що таке різке підвищення електоральної активності не може бути досягнуте місцевою владою винятково за рахунок так званого "адміністративного ресурсу", тобто мобілізації залежних від місцевої влади бюджетних працівників і пенсіонерів. Згідно до кремлівського плану, вибори мають завершитися тріумфальною перемогою Путіна, але при цьому не викликати підозри масових порушень (як це було в 2011 році, коли інформація про численні фальсифікації стала приводом для вуличних протестів).

Цю задачу Кремль передбачає вирішити через штучне підвищення інтересу до виборів: організацію концертів і районних свят в день голосування, поєднання їх з місцевими референдумами з актуальних питань і - головне - більш активної імітації політичної конкуренції між кандидатами. Незважаючи на те, що Путін, у звичному "цезарському" стилі утримується від будь-яких дебатів і немов стоїть над сутичкою, інші учасники кампанії повинні жваво імітувати боротьбу між собою в рамках затвердженого згори сценарію. Їх сукупне завдання - максимально залучити до участі у виборах тих, хто проявляє апатію або скепсис. Не менш важливо відвернути увагу і від кампанії з бойкоту виборів, яку оголосив відомий опозиціонер Олексій Навальний. Так яка ж композиція цих дивних передвиборних перегонів?

 

Кандидат Путін

Володимир Путін офіційно заявив про свою участь у майбутніх виборах 6 грудня, під час виступу перед робітниками автобудівельного заводу ГАЗ у Нижньому Новгороді. Місце й аудиторія були обрані відповідно до "народного" і надпартійного образу президента, які нагадують початок його попереднього терміну.

Тоді, в 2012 році, виборча кампанія Путіна зосередилася на боротьбі з таємними агентами Заходу від опозиції і боротьбі за "традиційні цінності". Звертаючись до "простих людей" через голови самовдоволеного та непатріотичного середнього класу, Путін активно поєднував консервативну і патерналістську риторику. Так, однією з головних обіцянок було масштабне зростання зарплат у бюджетному секторі. Відразу ж після своєї перемоги навесні 2012 року Путін видав спеціальні "травневі укази", згідно з якими регіональні уряди були зобов'язані відповідати затвердженому плану підвищення зарплат і регулярно публічно звітувати перед головою держави. Оскільки підвищувати зарплати було необхідно в умовах спаду економіки і урядового курсу на загальне урізання бюджету, виконання "травневих указів" обернулося скороченнями робочих місць (за рахунок яких підвищували зарплату тим, хто залишився) і маніпуляціями зі статистикою.

Сьогодні у влади вже немає ресурсів, які могли б хоч якось підкріпити обіцянки "стабільності" та зростання доходів - навпаки, третій термін став часом різкого зниження рівня життя та інфляції. Дві найбільш віддані електоральні опори чинного президента - пенсіонери та бюджетні працівники - стали головними жертвами урядової "антикризової" політики останніх років.

Сьогодні Путін вже не може вільно розкидатися обіцянками зростання рівня життя - він лише гарантує, що різкого обвалу більше не трапиться.

Саме через це Путін наполегливо дає зрозуміти, що його новий строк не буде супроводжуватися активною зовнішньою політикою і нагнітанням військової напруги всередині країни. На початку грудня, в момент свого висунення, він урочисто оголосив про закінчення російської військової операції в Сирії. Тема Донбасу також свідомо видалена з передвиборчої повістки - новий консенсус передбачає, що країна повинна зосередитися на вирішенні своїх внутрішніх проблем, а баланс Мінських угод, які заморозили конфлікт на сході України, буде зберігатися на невизначено довгий час.

 Офіційна передвиборча програма Путіна ще не опублікована, але відомо, що вона готується під керівництвом Олексія Кудріна, колишнього міністра фінансів і ключового стратега путінської неоліберальної політики в 2000-і роки. Її головною ідеєю стане обмежене зростання витрат на освіту та охорону здоров'я за рахунок зростання податків, підвищення пенсійного віку та більш адресної соціальної політики. Таким чином, продовження курсу уряду на компенсацію наслідків економічної кризи за рахунок зниження рівня життя знову буде прикрито фальшивими деклараціями про зростання "інвестицій в людський капітал".

У ситуації повної змістовної порожнечі виборчої кампанії Путіна основний акцент буде зроблений на безальтернативності його кандидатури - голосування за чинного президента має виглядати як просте виконання патріотичного обов'язку. Саме тому вибори були призначені на 18 березня - офіційний день "возз'єднання" Криму з Росією.

 

Новий кандидат комуністів

Мабуть найбільш вдалим ходом Кремля щодо привернення уваги до виборів стала поява нового кандидата від Комуністичної партії (КПРФ) Павла Грудініна. За останнє десятиліття КПРФ остаточно перетворилася з масової активістської партії в бюрократичну структуру, орієнтовану винятково на участь у виборах. Її керівництво було повністю інтегроване в систему "керованої демократії", підтримуючи президента з усіх принципових політичних питань. Незмінний лідер КПРФ Геннадій Зюганов давно перестав сприйматися як бодай несерйозна альтернатива Путіну, а його особисті рейтинги на кінець минулого року становили менше 4%. Було очевидно, що Зюганов уже не здатний залучити "протестний електорат", за мобілізацію якого в рамках чинного політичного порядку традиційно відповідала КПРФ. Провал комуністів на майбутніх виборах міг би призвести як до дисбалансу фіктивної партійної системи, так і викликати серйозну кризу всередині самої партії. Однак рішення було знайдено - в кінці грудня з'їзд КПРФ затвердив офіційним кандидатом безпартійного бізнесмена Павла Грудініна.

Візитною карткою Грудініна є його підприємство в Підмосков'ї, що має знакову назву "Радгосп ім. Леніна". Насправді "радгосп" давно є акціонерним товариством, контрольний пакет якого належить невеликій групі менеджерів, а сам Грудінін володіє 40% акцій. Більшу частину доходів "радгоспу", розташованого практично на околиці Москви, становить здача землі в оренду мегамаркетам і дилерським центрам (серед них Cash & Carry, Toyota, Nissan та ін.). Все це, однак, не заважає Грудініну і функціонерам КПРФ зображувати його підприємство як "острівець соціалізму", на працівників якого поширюються соціальні програми, успадковані з радянських часів. Грудінін представляє себе кандидатом коаліції "патріотичних сил", що згуртувала навколо КПРФ і крайніх лівих, і імперських націоналістів, і "національно-орієнтований" середній бізнес. У його виборчій кампанії, нарівні з відставними патріотичними генералами, бере активну участь лідер "Лівого фронту" Сергій Удальцов, який, імовірно, розглядає це як вхідний квиток у "велику політику".

Безпартійна позиція Грудініна також вигідна керівництву КПРФ, так як слугує гарантією від будь-яких змін всередині партії.

Це, швидше, прагматичний "шлюб за розрахунком", який закінчиться одразу після виборів.

Про очевидно доброзичливе ставлення до Грудініна з боку Кремля свідчить його постійна присутність на ток-шоу російського телебачення, чия політика традиційно жорстко контролюється зверху. Програма Грудініна не містить нічого нового у порівнянні зі звичним набором заходів, пропонованих КПРФ (збільшення соціальних видатків бюджету, обмеження виведення капіталу з країни, акцент на розвитку внутрішнього ринку і т.п.). Однак його свіжа манера публічних виступів і активна присутність в інформаційному полі вже зараз роблять його практично гарантованим володарем другого місця в березні (на середину січня рейтинг Грудініна становив близько 7%).

 

Ліберальна опозиція

Однією з важливих задач Кремля в межах сценарію березневих виборів є відволікання від ідеї бойкоту ліберально налаштованої частини виборців. Для забезпечення її участі в передвиборчій виставі висунуті два кандидати - Григорій Явлінський і Ксенія Собчак.

Явлінський, багаторічний лідер партії "Яблуко", є ветераном російської політики з 1990-х років. Всі ці роки його послання не змінюється: в Росії встановлений авторитарний, націоналістичний режим, який необхідно демонтувати мирним шляхом, надавши країні громадянські свободи та "європейські цінності". Явлінський відкрито заявляє, що не має шансів перемогти на цих виборах, оскільки їх результат відомий заздалегідь. Однак голосування за його кандидатуру має виглядати як етичний вибір, який демонструє владі незгоду частини суспільства з корупцією, імперською агресією і соціальною нерівністю.

Другий ліберальний кандидат, Ксенія Собчак, відома в минулому як ведуча молодіжних розважальних шоу, також декларує себе як протестного кандидата. Її послання звернене до молоді, яка має за допомогою голосування висловити своє невдоволення несправедливістю і "відсутністю соціальних ліфтів". Собчак вже неодноразово звинувачували в тому, що її кандидатуру негласно підтримує Кремль задля дезорієнтації прихильників Олексія Навального.

Прогнозований скромний результат обох кандидатів (не більше 3-4% в сукупності) також надасть проурядовій пропаганді можливість стверджувати про низький запит на політичну лібералізацію в російському суспільстві.

 

Вічний Жириновський

Третє місце на майбутніх виборах, імовірніше за все, дістанеться кишеньковому правому популісту Володимиру Жириновському. Жириновський бере участь у всіх президентських виборах в Росії, починаючи з 1991 року.

Його фірмовий стиль - висування абсурдних і несумісних вимог (включаючи зниження цін на горілку та бомбардування Америки), які, в цілому, відображають світ ірраціональних уявлень люмпенізованих соціальних низів. Участь Жириновського сприятиме підвищенню електоральної активності цієї частини населення.

 

Навальний і кампанія бойкоту

Викривач корупції і антисистемний популіст Олексій Навальний не був допущений до участі у виборах через фіктивну кримінальну справу, за якою його умовно засудили кілька років тому. Однак справжня причина такого рішення Виборчої комісії криється в непередбачуваному результаті Навального, який здатний отримати значну підтримку виборців. Протягом минулого року за закликом Навального пройшли кілька загальнонаціональних мобілізацій, що продемонстрували серйозне зростання протестних настроїв серед молоді та провінційного середнього класу. Навальному також вдалося створити значну мережу прихильників, що діє у всіх великих містах країни (майже 200 000 зареєстрованих волонтерів), яка, фактично, стала єдиною масовою опозиційною організацією в країні.

Програма Навального є набором популістських вимог, частина яких має виражений соціальний характер - боротьба проти "незаконного збагачення", введення прогресивного оподаткування, обмеження витрат на поліцію та оборону. Навіть головне гасло програми - "багатство для всіх, а не для 1%" - яскраво відображає її антиелітну установку. У той же час Навальний відтворює ліберальну тезу про необхідність "демонополізації" економіки (тобто приватизації державних активів), а також робить реверанс у сторону націоналістів, закликаючи до введення візового режиму для робітників-мігрантів із Середньої Азії.

Однак у сформованій політичній ситуації зміст програми, в кінцевому підсумку, має другорядний характер. Так, на відміну від Навального, Явлінський чітко говорить про права профспілок, Грудінін - про націоналізацію природних ресурсів, а Собчак - єдина серед кандидатів - закликає до боротьби за гендерну рівність і проти дискримінації сексуальних меншин. Головне значення Навального - не в його програмі, а в його принциповій орієнтації на масовий протест знизу. Він наполегливо повторює, що тільки активна вулична політика, а не фіктивні вибори, здатні змінити стан справ. На початку січня Навальний відкрито закликав до "страйку виборців" - активного бойкоту, в якому неучасть у голосуванні має поєднуватися з масовими протестними акціями та моніторингом можливих фальсифікацій на виборчих дільницях.

 

Позиція лівих

Лівий рух за межами КПРФ фактично виявився розколотим по відношенню до майбутніх виборів: тоді як значна частина схиляється до тактики активного бойкоту, інші підтримують Павла Грудініна, а невеликий сталіністський "РОТ-Фронт" намагається домогтися реєстрації свого партійного "робочого" кандидата. Описана вище розстановка сил необхідно веде до висновку, що будь-яка участь в березневих виборах в кінцевому підсумку сприятиме тимчасовій стабілізації режиму і легітимації нових шести років особистої влади Путіна.

У той же час некритична підтримка Навального може обернутися ризиком розчинення в його популістському русі, який, до того ж, має явно вождистський і антидемократичний характер. Незалежний рух за “бойкот зліва”, який прояснює антикапіталістичну альтернативу існуючому в Росії політичному і соціальному порядку, міг би не лише продемонструвати змістовну відмінність з позицією Навального (при фактичній єдності дій), але і закласти основи для подальшої консолідації російських радикальних лівих, які не бажають грати згідно кремлівських правил.

 

Ілля Будрайтскіс - російський історик, публіцист, політичний та культурний активіст.

ДЖЕРЕЛО: вперше опубліковано англійською на LeftEast, оригінальний текст люб'язно наданий автором.

Ilya Budraitskis

RECOMMENDED