СПАДЩИНА ПОКОЛІННЯ '68 НЕЗВОРОТНЯ

Що об'єднує Гете зі студентами 1968? Публікуємо другу частину лекції Аляйди Асман «1968 у Німеччині: покоління з двома етапами та обличчями», що пройшла 23 травня в рамках проекту «Київський Інтернаціонал – ’68 СЬОГОДНІ».

Аляйда Ассман (Німеччина, 1947) – історикиня, культурологиня та дослідниця літератури. У 1993–2014 роках завідувала кафедрою англійської літератури та теорії літератури в Університеті міста Констанц, Німеччина. Як гостьова професорка викладала у Принстонському, Єльському, Чиказькому, Віденському та інших університетах. У 2017 році разом зі своїм чоловіком Яном Ассманом отримала Премію Бальцана. Серед останніх публікацій англійською: «Культурна пам’ять та західна цивілізація» (2012), «Тіні травми: пам’ять і політика повоєнної ідентичності» (2016).

Першу частину лекції можна прочитати тут.

Я хочу сконцентруватися на німецькій ситуації, давши певну історичну перспективу цьому поколінню.  

Генерація 68-го насправді мала значно довшу історичну спадщину. Німецька культура є частиною західного модернізму, який базується на зміні,  інноваціях та прогресі. І в цьому контексті молодіжний рух визнавався дуже важливим фактором інновації, оскільки сама модернізація була пов'язана з постійним розривом  традицій. Від молоді очікують, що вони мають виконувати саме це завдання.

Історики стверджують, що цей культурний сценарій було встановлено в Німеччині в період Просвітництва, наприкінці  18 століття. Німеччина періоду Просвітництва вважається початком сучасної епохи. Чимало наразі канонізованих авторів, як Гете і Шилер,  так само були частиною цього молодіжного повстання. І саме під час періоду Просвітництва молодіжне повстання стало обов'язковим елементом подальшого розвитку кожного наступного історичного періоду, хоча були періоди, коли цей культурний патерн було розбито - Друга французька імперія чи Третій рейх. Проте після Другої світової війни,  після повної перемоги над нацистською Німеччиною, занепаду її ідеології та відбудови демократичної держави за допомогою союзників, з'явився період, в якому модерна культурна програма повстання оновилася і справила вибуховий ефект в нових історичних умовах. Сам перехід від політичної рамки держави - від диктатури до демократії - може бути завершений в короткий період часу, проте необхідне ціле покоління і десятки років для того, щоб трансформувати все суспільство повністю.

Фото: Олександр Коваленко
 

Перше покоління, яке з'явилося на історичній сцені в Німеччині після завершення Другої світової, було поколінням 45-го.  Воно народилося між 1926 та 29-ми роками і від самого початку свого існування було вписане в нацистську державу: коли цим людям було 15 років,  їх забрали зі школи і одразу відправили на війну, до батальйонів протиповітряної оборони. Після війни вони поновлювали своє перерване навчання і стали першим поколінням, яке почало отримувати професійну, університетську освіту в демократичній країні.  Проте в зв'язку з тим, що більшість їх викладачів були колишніми нацистами, вони не могли навчатися в демократичних інституціях, оскільки не мали демократичного середовища. Тому для покоління 68-го було набагато легше порвати з традиціями, ніж їхнім батькам та матерям. Покоління 45-го вважало  себе, перш за все, приниженим та почувало перманентну поразку, і вивільнення для них мало зовсім інший сенс - свобода до нового життя і до нових можливостей, наприклад, можливість отримати нову освіту. Генерація 45-го повністю віддалася процесу демократизації і стала першим поколінням, яке довело, що воно може бути ефективним медіумом,  яке приймає вивільнення та демократію як подарунок від союзників, маючи змогу почати практикувати це в німецькому повоєнному суспільстві. Це покоління прийняло нове майбутнє, але оскільки вони так само мали справу з негативними наслідками нацистського минулого, воно мало підтримувати загальний пакт тиші, що став звичним кліматом Німеччини в перших чотирьох декадах її повоєнного існування.  

Про покоління 45-го варто говорити, по-перше, тому, що демократизація німецького суспільства не була проектом покоління 68-го року. По-друге, генерація 68-го не відчувала себе співучасниками діянь своїх батьків та дідів, навпаки, поколіннєвим проектом 68-го року було розірвати пакт мовчання цих подій. Вони повставали проти своїх батьків, зробили свою приватну революцію публічною і публічну революцію приватною.  Вони повернулися спиною до свого походження, почавши ставити важливі питання, які зумовили радикальну зміну. Їхня хоробрість була підкріплена злістю і стала підґрунтям для революційних подій в Німеччині. Студенти, які протестували, порушили репресивну тишу і спрямували її проти своїх викладачів, батьків, суспільства та держави.

Разом з тим, в поле зору цього покоління дуже часто не потрапляло питання геноциду. Їх героями  були Ленін, Маркс, Че Гевара і Хо Ши Мін. Не Фріц Бауер, який організовував судові процеси над людьми, що працювали в Аушвіці. В той момент як Бауер працював в ізоляції репресивного клімату мовчанки щодо нацистського минулого, молода генерація намагалася мобілізуватися в глобальній битві проти імперіалізму і фашизму.  Зацікавленість в минулому прийшла 20 років потому, коли покоління 68-го року стало середнього віку та виховувало власні сім'ї. І в цей момент суспільство змінило точку зору та визнало свою відповідальність. Саме в цьому контексті покоління знайшло новий проект, який передбачав не тільки порушення мовчанки через, в тому числі, засудження свої батьків, але й відкриття нових підходів до переосмислення нацистського минулого.

Фото: dpa

Цей проект можна охарактеризувати через підхід соціолога Райнера Лепсіуса, що писав про екстеріоризацію та інтеріоризацію. Пакт мовчання існував через те, що вину було екстеріоризовано - вина за всі нацистські злочини завжди приписувалася маленьким кримінальним групам чи навіть одному Гітлеру. Інтеріоризація провини означає покладання вини за злочини нацизму на попередні покоління. Сини та доньки прийняли  провину - те, що їхні батьки відкидали та заперечували. Зробивши це, вони заснували те що, зараз називають культурою німецької пам'яті. Це означає порушення мовчанку, ставлячи дуже конкретні питання: які єврейські сім'ї були депортовано з цього міста, які студенти були виключені з університетів, які митці чи продавці були позбавлені роботи, чи вони померли, чи хтось із них вижив, чи є в них діти та родичі, яких можна запросити до міста, в якому колись жили та страждали їхні предки? Пропрацювання цього минулого може бути дуже тривалим процесом, який триває і понині, вже з питаннями, наприклад, про те, хто став власниками будівлі та майна попередніх власників?

Наступним кроком після того, як ми почали долати цю мовчанку, стала пам'ять як “пам’ятання”. Не тільки пам’ять про злочини, але перевизначення їх місць. Визначення концентраційних таборів як історичних пам'яток, як місць пам'яті не лише по всій території Німеччини, але й на території Східної Європи. Процес якомога швидшого відновлення імен, слідів та  історій жертв та постраждалих.

Покоління 68-го не було однорідним, розвиваючись у різних напрямках після 1968. Певна кількість людей радикалізувалася і стала злочинцями,  інші почали будувати кар'єру і стали політиками. Тож наслідки 68-го полягають не тільки в молодіжних рухах. 20-30 років потому учасники цього покоління вибудували самокритичну культуру пам'яті, яка історично стала новою: вона не прославляла героїчні дії нашого народу,  але показувала його найбільш великий злочин.

Між 1995 та 2003 роками у багатьох німецьких містах пройшла виставка під назвою “Злочини вермахту”. Вона стосувалася питань війни та Голокосту. Частина виставки була присвячена подіям в Бабиному Яру, коли в 1941 році, через 10 днів після того, як Вермахт приїхав до Києва, спеціальний нацистський підрозділ разом з вермахтом вбивав єврейське населення міста. Зокрема,  33 771 чоловіків та жінок, які не могли втекти. Виставка була першим прецедентом, коли про цей злочин, про співпрацю вермахту з підрозділами СС, заговорили публічно в дуже багатьох німецьких містах. ЇЇ обговорювали в сім'ях, у мас-медіа, на вулицях. Вона мала величезне емоційне значення - це була можливість інтеріоризувати ці злочини та взяти на себе відповідальність за них, як за частину німецької історії.

Письменниця Катя Петровська, яка народилася в 70-х у Києві, нещодавно повернула ефект цієї виставки знову до Німеччини. У своїй книзі “Мабуть Естер”, написаною німецькою у 2014 році і присвяченій історії своєї української родини, вона намагалася “перекласти” свою пам’ять з української та російської для сприйняття німецького читача. Катя Петровська, жителька Берліну, неочікувано звертається до своїх німецьких читачів наступними словами: “Я впевнена, що ви знаєте, що Київ так само віддалений від Берліну, як і Париж”.

1968-й рік не зник з нашої свідомості через те, що наслідки цього покоління незворотні. Ми, звісно, хочемо повернення певних ідей цієї генерації - наприклад, відданості своїм переконанням. Проте ми не можемо подбати про минуле, лише ідеалізуючи його.

Є три моменти, на яких я хочу наголосити в цьому контексті.  По-перше, критичний дух має передбачати також самокритику. Це можна розпочати переоцінкою основних концептів 68-го року.  Вивільнення означає і те, за що саме боролося це покоління: вивільнення від соціальних репресії, несправедливих гендерних гендерних ролей. Але якщо ми поєднуємо це з авторитарними ідеологіями, вивільнення може стати насильницьким та не-ліберальним. Тобто ми не можемо більше захоплюватися антидемократичними афектами, які були  властиві поколінню 68-го. Важливо помічати, що нові праві зараз роблять саме це.

Другий важливий момент - це те, що дух 68-го був міжнаціональним та міждержавним,  він поєднував молодь з усіх сторін Атлантики. Проте цей рух відбувався в обмеженнях ситуації Холодної війни і певним чином був сформований нею. Коли ми протиставляли капіталізм та комунізм, ми тільки поглибили поділ між Заходом та Сходом.  Європейський Союз наразі є результатом двох колапсів: німецького фашизму в 1945 році та Радянського Союзу у 1989-му. Зараз, у процесі побудови генеалогії нової Європи, потрібно збудувати міст над цим поділом Холодної війни та рухатися далі до нових моментів вивільнення в демократичному руслі.  

Спадок та досвід Європейського Союзу включає як Празьку весну 1968-го, рух “Солідарність” в Польщі 1980-х років та мирну революцію 1989-го в містах східної  Німеччини, так і Євромайдан 2014 року, який відбувся в Києві.

Третій момент. Зараз ми захоплюємося тією мобілізаційною силою, яка зібрала людей на спільний протест покоління у 68-му році,  проте варто запитати себе про те, якою має бути мобілізаційна сила Європейського Союзу, який повинен звертатися до всього суспільства зараз,  коли в нас з'являються нові війни, зростає націоналізм і коли знову порушуються кордони?

В мемуарах “Мабуть Естер” Катя Петровська пише про світ, в якому народилась, і зазначає ексклюзивний момент “інтернаціонального” Радянського Союзу. Після війни євреї знову перебували в небезпеці,  їх знову стигматизували вже як “безрідних космополітів”, які не були включені до великої сім'ї народів Радянського Союзу. Провідним символом Союзу було велике та сильне рукостискання. Натомість Європейський Союз  іншого типу через те, що через те що він приймає різноманіття і має символом не рукостискання, а коло зірок, кожна з яких є окремий, рівновіддалений від спільного центру, елемент. Проблема з цим символом у тому, що центр нечіткий.  Якщо ж центр залишається пустим, то єдність Європейського Союзу буде під питанням. Що саме утримуватиме всі ці зірки від того, щоб вони не розпались у різних напрямках?

Фото: Олександр Коваленко

Майбутнє Європейського Союзу залежатиме від того, що ми поставимо в цей центр, і я хочу поставити це питання на “Київському інтернаціоналі”. У вашому путівнику йдеться про те, що ідеї кроскордонної єдності та міжнародної солідарності є надзвичайно важливими для виживання майбутнього Європи. Так само важливі демократичний інтернаціоналізм та принцип інклюзивності.

Моє бачення європейських цінностей, які варто було б поставити у цей порожній центр я називаю європейською мрією, яка відрізняється від американської.  Тоді як американська мрія орієнтується виключно на матеріальне майбутнє і ставить в центр індивіда, обіцяючи йому успіх та матеріальні цінності за умови дисципліни, таланту та важкої роботи, європейська мрія зорієнтована і на минуле, і на майбутнє, поєднуючи собою всі народи, які були взаємопов'язані історією надзвичайного насильства та, зробивши висновки, подолали цю історію.

Я хочу завершити тим, щоб записати в цьому порожньому місці нашого символу Європейського Союзу чотири уроки, які Європи навчилася зі своєї історії. Вони можуть створити спільну спадщину для європейських народів, спільний знаменник цінностей для всіх країн-членів Європейського Союзу.

Після 1945-го ми отримали урок миру, що полягає у трансформації образів ворогів і перетворення їх на дружніх сусідів, з якими співпрацюють.  Другий урок - справедливості та свободи, ми трансформували диктатури в життєздатні демократії. Ще два уроки були винесені після 1989-го. Урок історичної правди, який полягає у появі нової, самокритичної культури пам'яті, що ставить під сумнів міфи. Четвертий урок - моральних стандартів.  Тут ми говоримо про практику дотримання прав людини, які підтримують громадянські суспільства.

У 2015 році був пік масової міграції біженців, які тікали від війни та терору, до європейських кордонів. І щоб зараз правильно відповісти на цей виклик, Європейському Союзові потрібні нові уроки,  переосмисливши вже ті, які було пройдено. Але без розуміння спадщини європейської історії побачити її майбутнє - неможливо. Я вірю, що критичний перегляд подій та досвіду 1968 року буде надзвичайно важливим кроком в цьому процесі.

VECTOR:media

RECOMMENDED