ВІК, РАСА, СТАТЬ: ЖІНКИ ПЕРЕВИНАХОДЯТЬ ВІДМІННОСТІ

14:27 13/11/2018
Історія Західної Європи змушує сприймати відмінності між людьми здебільшого у спрощувальних опозиціях: домінування/підкорення, добре/погано, вище/нижче. У суспільстві, де добро визначається радше вигодою, ніж людськими потребами, завжди має існувати група людей, які через систематичне пригнічення відчувають себе зайвими, витісненими на демуганізуючий маргінес. У цьому суспільстві до таких груп належать чорні люди та люди з країн третього світу, робітничий клас, люди похилого віку та жінки.

Як сорокадев’ятирічна чорна лесбійка, феміністка та соціалістка, мати двох дітей, один із яких – хлопчик, та як людина, що має міжрасові стосунки, я зазвичай виявляю себе у певній групі, визначеній як «інша», «девіантна», «нижча» або просто «неправильна». Традиційно, в американському суспільстві це член/кині пригнічених, об’єктивованих груп, від яких очікують, що вони прогнуться та вибудують міст між реальністю наших життів та свідомістю опресора.

Аби вижити, ті з нас, для кого пригнічення та життя в Америці нерозривно пов’язані, мають постійно бути насторожі, щоби вивчати мову та поведінку опресора, інколи навіть переймаючи їх задля ілюзії захисту. Щоразу, коли з’являється якась потреба в удаваній комунікації, ті, хто отримують вигоду з нашого пригнічення, закликають нас поділитися нашими знаннями із ними.

Іншими словами, саме пригнічені відповідальні за те, щоби вказувати тим, хто пригнічує, на їхні помилки.

Я відповідальна за те, щоби освічувати вчител/ьок, які відкидають культуру моїх дітей у школі. Від чорних людей та людей з третього світу очікується, що вони навчатимуть білих людей людяності. Від жінок очікується, що вони займатимуться просвітництвом чоловіків. Від лесбійок та геїв очікується, що вони просвіщатимуть гетеросексуальний світ. Опресори утримують свою позицію в суспільстві та уникають відповідальності за власні дії. Таким чином, ми розтрачуємо енергію та ресурси, які могли би використати для переосмислення самих себе і для розробки реалістичних сценаріїв для створення альтернативного сьогодення та конструювання майбутнього.

 

Hanna Barczyk

 

Інституціоналізоване відторгнення різноманітності вкрай необхідне для економіки прибутку, яка потребує аутсайдер/ок як додаткову робочу силу. Як учасни/ці такої економіки, ми всі запрограмовані реагувати на відмінності між людьми зі страхом та відразою і ставитися до таких відмінностей в один із трьох способів: ігнорувати їх якщо ж це неможливо, то копіювати їх, коли ми вважаємо їх за соціально вищі, або ж винищувати їх, коли ми вважаємо їх за соціально нижчі. Та ми не виробили патернів ставлення до людських відмінностей як до рівних між собою. У результаті, ці відмінності лишаються невидимими і використовуються задля розділення та породження упереджень.

Звісно, між нами дійсно існують справжні відмінності: расові, вікові, гендерні. Але не вони розділяють нас, а радше наша відмова визнавати ці відмінності та вивчати ті помилкові судження, які виникають через наше невміння говорити про них та про ефекти, які вони справляють на наші поведінку та очікування.

Расизм – переконання, що одній расі властиво бути вищою за іншу, і саме тому вона має право домінувати. Сексизм – переконання, що одній статі властиво бути вищою за іншу, і тому має право домінувати. Ейджизм. Гетеросексизм. Елітизм. Класизм.

Протягом усього нашого життя ми маємо докладати зусиль для викорінення цих стереотипів з нашого існування, водночас визнаючи, досліджуючи та ідентифікуючи ті відмінності, щодо яких вони з’являються. Адже усі ми виросли у суспільстві, де такі помилкові судження оточували нас з усіх сторін.

Надто часто ми витрачаємо енергію, необхідну для визнання та дослідження відмінностей між нами, на те, щоби робити вигляд, ніби вони є нездоланними бар’єрами або що їх взагалі не існує. Так виникає або добровільна ізоляція, або хибні та небезпечні зв’язки. У будь-якому разі, ми не намагаємося використовувати людське різноманіття як трамплін для творчих змін нашого життя. Ми говоримо не про різноманіття, а про девіантність.

Десь на краю свідомості існує те, що я називаю міфічною нормою, про яку кож/на у глибині душі знає: «це не я». В Америці така норма зазвичай означає бути білим, худим, молодим, гетеросексуальним чоловіком, християнином та фінансово забезпеченим. Саме із такою міфічною нормою у цьому суспільстві пов’язані уявлення про владу. Ті з нас, хто знаходяться поза межами цієї влади, часто знаходять для себе один спосіб, у який ми всі начебто відмінні один від одного, вважаючи саме його основною причиною всього пригнічення, натомість забуваючи про те, що є багато інших викривлень довкола відмінностей, які ми й самі можемо відтворювати.

Так, наприклад, сьогодні білі жінки у жіночому русі часто фокусуються на пригніченні їх як жінок, ігноруючи дискримінацію за расою, сексуальною орієнтацією, класом та віком. Це спроба рівняти весь досвід однією міркою, упакованою в слово «сестринство», якого насправді не існує.

Невизнані класові відмінності відбирають у жінок енергію та творче натхнення.

Нещодавно колектив жіночого журналу вирішив друкувати в одному з номерів тільки прозу, заявивши, що поезія – це менш «строгий» чи «серйозний» вид мистецтва. Тим не менш, навіть процес творчості часто дотичний до класового питання. Серед усіх видів мистецтв найбільш економна – поезія. Це саме вона найбільш втаємничена, вимагає найменших фізичних зусиль, потребує вкрай мало матеріалів; нею можна займатися між змінами, у комірках лікарень, під час поїздки в метро, на рештках зайвого паперу.

За останні кілька років, поки я писала роман про фінансові проблеми, я помітила, наскільки величезна різниця існує між витратами, необхідними для написання прози та поезії. У той час, як ми «піднімаємо» власну літературу, поезія стає голосом для бідних, для жінок кольору, для робітничого класу. Щоб писати прозу, людині може бути потрібна власна кімната, а також купа паперу, машинка для друку і велика кількість часу. Умови, необхідні для створення візуального мистецтва, також допомагають визначити, яке мистецтво кому належить класово. Сьогодні, коли ціни на матеріали стають незмірно вищими, хто є нашими скульптор/ками, художни/цями, фотограф/ками? Якщо ми говоримо про інклюзивну жіночу культуру, ми маємо бути свідомі щодо класових та економічних відмінностей, від яких залежить доступ до матеріалів для мистецтва.

Ейджизм ще один викривлений спосіб ставлення до людей, що стоїть перепоною на шляху до того суспільства, у якому кожен зміг би досягати успіхів. Ігноруючи минуле, ми повторюємо його помилки. «Конфлікт поколінь» (generation gap) – важливий інструмент будь-якого репресивного суспільства. Якщо молодші член/кині спільноти сприймають старших як нижчих, не вартих уваги чи зайвих, вони ніколи не зможуть ані об’єднатися й дослідити ще живі спогади про свою спільноту, ані задатися найважливішим питанням «чому?». Таке ставлення живить історичну амнезію, яка змушує нас винаходити велосипед щоразу, коли ми йдемо до магазину по хліб.

Ми постійно опиняємося в ситуації, коли нам доводиться заново повторювати і заново вчитися на тих самих помилках, що й наші матері чи тому, що ми не ділимося досвідом, чи тому, що ми не вміємо прислуховуватися одн/а до одн/ої.

Наприклад, скільки разів усе це вже було сказано? До того ж, хто б повіри/ла, що наші доньки знову допускають, аби їхні тіла опинялися в полоні високих підборів, корсетів, вузьких спідниць?

Ігнорування расових відмінностей між жінками та їх наслідків послаблює потенціал жіночої солідарності.

Доки білі жінки ігнорують свої білі привілеї, які вони мають з народження, визначаючи, що таке жінка лише через власний досвід, жінки кольору стають «іншими» аутсайдерками, чий досвід та культура надто «чужі», щоб мати змогу їх збагнути.

Як приклад – кричуща відсутність репрезентації досвіду жінок кольору на курсах жіночих студій. Літературу жінок кольору рідко розглядать на курсах жіночої літератури (і майже ніколи – на інших літературних курсах) та в жіночих студіях в цілому. Найпопулярніше виправдання літературу жінок кольору можуть викладати лише самі жінки кольору. Її, мовляв, надто важко зрозуміти, або аудиторія нібито не може «зануритися» в неї, тому що вона базується на «надто інших» досвідах.

Такі аргументи лунали до мене з вуст доволі освічених білих жінок; жінок, для яких не було проблемою займатися викладанням і дослідженням робіт, що ґрунтуються на абсолютно відмінних досвідах Шекспіра, Мольєра, Достоєвського й Арістофана. Тож має бути якесь інше пояснення.

Це дуже складне питання, але я вважаю, що одна з причин такого невміння білих жінок читати твори чорних жінок – їхня відмова бачити чорних жінок як жінок, і як таких, що мають відмінний від білих досвід.

Аби продуктивно досліджувати літературу чорних жінок, потрібно сприймати нас як цілісних людей у всій нашій комплексності – як індивідів, як жінок, як людей, – а не крізь призму усім відомих проблематичних стереотипів, які заміщають собою в суспільстві дійсні образи чорних жінок.

І я допускаю, що це також правдиво для літератур інших жінок кольору, які не є чорними.

Літератури всіх жінок кольору відтворюють наші життя, і деякі білі жінки надто завзято ігнорують реальні відмінності. Доки будь-яка відмінність між нами породжує дискримінацію, її визнання буде пов’язане з почуттям провини. Дозволити жінкам кольору вийти з тіні стереотипів також означає відчути провину, адже це загрожує самовдоволенню тих жінок, які зводять пригнічення лише до проблем статі. Коли ми відмовляємося визнавати відмінності, ми не бачимо проблем та пасток, із якими стикаємося як жінки.

Так, у патріархальній владній системі, де біла шкіра надає великий привілей, до чорних жінок та білих застосовуються різні механізми гніту. Наприклад, владні структури часто використовують чорних жінок проти чорних чоловіків не тому, що вони чоловіки, а тому що вони чорні. Таким чином, чорним жінкам необхідно постійно відрізняти потреби опресора від конфліктів, які виникають всередині саме наших спільнот. Для білих жінок таких проблем не існує. Чорні жінки та чоловіки завжди поділяли спільний досвід расової дискримінації, і ми досі поділяємо його, хоч і у різний спосіб.

Завдяки цьому спільному досвіду ми виробили спільні механізми захисту та спільні вразливі місця одн/а щодо одн/ої, відповідників яким немає в білій спільноті за винятком стосунків між єврейками та євреями.

З іншого боку, білі жінки стикаються зі спокусою долучитися до опресора, щоб розділити із ним владу. У жінок кольору немає такої можливості. Символічні жести [від опресора] у наш бік – не запрошення до влади; це ясно з видимої реальності нашої расової «інакшості». У білих жінок ширший спектр виборів та вигод, пов’язаних з патріархальною владою та її механізмами.

Сьогодні, у час поразки «Поправки про рівні права» (ERA), у час економічної кризи, популярності консерватизму, білим жінкам знову легше вірити у небезпечну фантазію про те, що якщо ти достатньо добра, достатньо красива, достатньо мила, достатньо тиха, вчиш дітей гарно поводитися, ненавидиш тих, кого треба, і виходиш заміж за правильного чоловіка тобі дозволять співіснувати з патріархатом у відносному мирі, принаймні до того моменту, як чоловікові знадобиться твоє робоче місце або в твоєму районі з’явиться ґвалтівник.

Але чорні жінки та наші діти знаємо, що тканина наших життів сплетена з насильства і ненависті, від яких ніде сховатися. Ми стикаємося із цим не тільки на акціях протесту, у темних нічних провулках чи в місцях, де ми сміємо висловлювати свій спротив. Насильство проникає у матерію нашого життя все більше і більше: в супермаркеті, у класній кімнаті, на ескалаторах, в лікарнях та на шкільних дворах, від сантехник/ів, пекар/ок, продавч/инь, водій/ок, працівни/ць банку, офіціант/ок, які відмовляються нас обслуговувати.

Деякі проблеми ми, як жінки, розділяємо, а деякі ні. Ви боїтеся, що ваші діти піддадуться впливу патріархату і обернуться проти вас. Ми боїмося, що наших дітей витягнуть з машини і застрелять на вулиці, а ви закриєте свої очі на причини їхніх смертей.

Страх різноманіття вводить в оману і людей кольору. Ті з нас, хто є чорними, мають розуміти, що реальність того, що це наше життя і наша боротьба, не є імунітетом від ігнорування та ярликування відмінностей. Серед чорних спільнот, де расизм – це життєва реальність, відмінності між член/кинями виглядають небезпечно та підозріло. Необхідність об’єднуватися часто плутають із необхідністю бути однорідною масою, а оптику чорного фемінізму сприймають як зраду наших спільних людських інтересів. Через постійну боротьбу проти расової дискримінації, яку поділяють між собою чорні чоловіки та жінки, деякі чорні жінки досі відмовляються визнавати, що ми також пригнічені як жінки, і що сексуальне насильство стосовно чорних жінок практикується не тільки у білому расистському суспільстві, але також і у наших чорних спільнотах. Ця недуга вражає нашу єдність у саме серце, і замовчування не змусить її зникнути. Насильство проти чорних жінок і дітей часто стає нормою у наших спільнотах, розлючених через расизм і безсилля.

Жінки кольору отримують найнижчі зарплати в Америці. Ми – головні цілі жорстокого поводження, коли йдеться про аборти та стерилізацію і тут, і за кордоном. У деяких частинах Африки маленьким дівчатам досі зашивають між ніг для їх слухняності і задля чоловічого задоволення. Це називається «жіноче обрізання», і це не культурна особливість, як заявляв пізній Джомо Кеніата, це – злочин проти чорних жінок.

Література чорних жінок сповнена болю, спричиненого постійним насильством не лише з боку расистського патріархату, але й з боку чорних чоловіків. Тим не менш, необхідність спільної боротьби та її історія зробила нас, чорних жінок, частково вразливими до хибних звинувачень: мовляв, антисексистське дорівнює расистське. У той самий час, мізогінія, що йде від позбавлених влади, викачує силу з чорних громад і з наших життів. Кількість згвалтувань, було про них заявлено чи ні, збільшилася, а згвалтування не є агресивною сексуальністю, це сексуалізована агресія. Як сказав Каламу йа Салаам, чорний чоловік-письменник:

«Доки існує домінування, існуватиме згвалтування. Жіночий спротив, а також усвідомлення чоловіками своєї відповідальності щодо боротьби із сексизмом, можуть разом зупинити згвалтування».

Відмінності між нами, як чорними жінками, сприймають помилково та використовують, щоб розділити нас. Як чорна феміністка-лесбійка, якій комфортно з такої складністю своєї ідентичності, і як жінка, для якої дуже важлива свобода від расизму та сексизму, я постійно почуваю себе змушеною вирвати якусь частину самої себе і презентувати її як значиме ціле, приховуючи та відсахуючись від інших своїх складових. Але такий спосіб руйнує та фрагментує життя. Найбільший доступ до внутрішньої енергії відкривається мені тоді, коли я відкрито висловлюю усі частини свого «я», і різні джерела, які мені надає життя, безперепонно живлять усі мої різноманітні ідентичності, не піддаючись однозначним визначенням. Лише тоді я можу подавати себе і свою енергію як ціле, аби вони допомагали у тій боротьбі, що я її веду впродовж усього життя.

Лесбофобія або страх видатися комусь лесбійкою змусили багатьох чорних жінок свідчити проти самих себе. Цей страх змусив деяких з нас створювати деструктивні союзи, а інших прирік на відчай та ізоляцію. У спільнотах білих жінок гетеросексизм інколи є результатом ідентифікації з білим патріархатом, запереченням взаємозалежності між жінками та жіночими ідентичностями, які дозволяють «я» існувати, а не стояти на службі у чоловіків. Інколи гетеросексизм відображає майже непереборну віру в те, що гетеросексуальні стосунки якимось чином захищають від пригнічення, а інколи – самоненависть, з якою усі жінки мають боротися, адже усіх нас вчать їй з народження.

Хоча елементи такого ставлення існують серед усіх жінок, саме ці резонують з гетеросексизмом і гомофобією серед чорних жінок. Попри довгу й вражаючу історію жіночої солідарності в африканських та афроамериканських спільнотах, попри всі знання та досягнення багатьох сильних і творчих жінок [що ідентифікують себе як жінки] у політичній, соціальній та культурній сферах, серед гетеросексуальних чорних жінок існує тенденція ігнорувати чи знецінювати факт існування та роботи чорних лесбійок. Частина такого ставлення виникла, звісно, через напади чорних чоловіків у вузьких колах чорного суспільства, де бути звинуваченою у тому, що ти лесбійка, – це покарання за будь-яку спробу самоствердження як жінки та ризик втратити і без того невелику підтримку чорних чоловіків. Але потреба у тому, щоби ярликувати та ігнорувати чорних жінок, походить також із цілком реального страху того, що відкрита чорна жінка [яка ідентифікує себе як жінку], чиє самовизначення більше не залежить від чоловіків, може повністю перебудувати наше розуміння соціальних стосунків.

Чорні жінки, які колись наполягали, що лесбійство – проблема лише білих жінок, тепер наполягають на тому, що чорні лесбійки – загроза для єдності чорних людей, що чорні лесбійки співпрацюють із ворогом, що вони не є чорними. Ці звинувачення надходять саме від тих жінок, до яких ми звертаємося по глибоке та справжнє розуміння, лишаючи багатьох чорних лесбійок невидимими, затиснутими між расизмом білих жінок та гомофобією своїх сестер. Часто їхня праця ігнорується, тривіалізується або ярликується, як-то праця Ангеліни Грімке, Еліс Дунбар-Нельсон, Лоррейн Хенсбері. Тим не менш, тісні стосунки між жінками завжди були тим, завдяки чому чорні спільноти є сильними, від наших незаміжніх тіток до амазонок з Дагомеї.

І точно не чорні лесбійки нападають на жінок та гвалтують дітей та старих на вулицях наших спільнот.

Після вбивства в Бостоні у 1979 році дванадцяти чорних жінок саме чорні лесбійки очолили рух проти насильства щодо чорних жінок по всій країні.

Які саме деталі наших життів ми можемо взяти на озброєння для здійснення змін? Як ми можемо перевизначити відмінність для всіх жінок?

Не наші відмінності розділяють нас, а наша відмова визнавати їх та ефективно боротися з тими упередженнями, що виникають внаслідок ігнорування та ярликування цих відмінностей.

Інструменти соціального контролю навчили жінок визнавати лише одну сферу відмінності між людьми як легітимну: відмінність між чоловіками та жінками. І для всіх пригноблених нагальною справою було навчитися долати ці відмінності. Усі ми мали навчитися жити з чоловіками, починаючи з наших батьків. Ми визнали та ужилися з цими відмінностями, навіть якщо таке визнання лише продовжувало старий режим людських стосунків «домінація/субординація», коли пригноблені мають визнати відмінності панівної групи заради виживання.

Але наше майбутнє виживання залежить від нашого вміння вибудовувати рівні стосунки. Як жінки, ми маємо викорінювати інтерналізовані опресивні елементи з нас самих, якщо ми хочемо рухатися в бік найрадикальніших соціальних змін. Тепер ми маємо визнати відмінності серед жінок, які є рівними нам не вищими і не нижчими, і використати ці відмінності для того, щоб збагатити наш кругозір та згуртуватися на боротьбу разом. Майбутнє нашого світу може залежати від здатності усіх жінок ідентифікувати владу та виробляти для неї нові визначення, а також нові способи відносин із різноманіттям. Старі визначення не слугують ані нам, ані світу, який нас підтримує. Старі патерни поведінки, незалежно від того, як вдало вони імітують прогрес, досі прирікають на ті самі взаємодії, ту саму провину, ненависть, взаємні звинувачення, скарги, підозри.

Тому що на всіх нас відбиті очікування та реакції, породжені старими опресивними структурами, і ми маємо знаходити їм альтернативу, винаходячи водночас альтернативу умовам життя, які ці структури породжують. Тому що інструменти пана ніколи не зруйнують його ж дому.

Як чудово показує Пауло Фрейре в «Педагогіці пригноблених», справжній фокус революційних змін має полягати не просто на випадках пригнічення, яких ми всі прагнемо позбутися, а на тій частині опресора, що глибоко сидить у кожній із нас тій частині, якій відомі лише тактики пригнічення і лише стосунки пригнічення.

Зміна означає ріст, і ріст може бути болючим. Але ми відточуємо самовизначення, розкриваючи «я» у спільній роботі та боротьбі з тими, кого ми визнаємо відмінними від нас самих, але з якими поділяємо однакові цілі. Для чорних та білих, молодих та старих, лесбійок та гетеросексуал/ок, це може відкрити новий шлях до виживання.

 

Ми обрали одна одну

і боротьбу одна одної

війна однакова

якщо ми програємо

одного дня жіноча кров застигне

на мертвій планеті

якщо ми виграємо

неможливо підібрати слів

що ми шукаємо їх поза історією

для нового і ймовірнішого єднання

 

 

Авторка Одрі Лорд.

Перекладено за Audre Lorde, “Age, Race, Class and Sex: Women Redefining Difference,” in Sister Outsider: Essays and Speeches (Freedom, CA: Crossing Press, 1984), pp. 114-123.

 

Текст опубліковано в рамках проекту "Політекономія гендеру" Центру соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

VECTOR:media

RECOMMENDED