ЗАБУТА ІСТОРІЯ: АФРИКАНСЬКІ СТУДЕНТИ У СОЦІАЛІСТИЧНІЙ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

15:43 1/6/2018
20 травня, в рамках проекту «Київський Інтернаціонал — ’68 СЬОГОДНІ», організованого Центром візуальної культури, чеська дослідниця Тереза Стейскалова презентувала проект «Режисери всіх країн, єднайтеся!». Після показу фільмів «Чорне й біле» (1968) Крішни Вішваната й «Фуга на чорних клавішах» (1965) Драгоміри Віганової, Тереза Стейскалова розповіла про зустріч між азійськими та африканськими студентами, які вивчали кіно, і чехословацькою «новою хвилею» у 1960–1970-х роках, а також про парадокс расизму під час соціалізму. Як кіно може політизувати незручні теми - читайте у матеріалі.

Тереза Стейскалова (Чехія) – кураторка, дослідниця та публіцистка. З 2015 року – кураторка у tranzit.cz. Разом зі Збинєком Баладраном курувала проект «Біафра духу: студенти «третього світу» в Чехословаччині» (Національна галерея, Прага). Разом із Барборою Кляйнхампловою курувала виставки «Польові дослідження людства» та «В діалозі з Харуном Фарокі» (Фестиваль фотографії, Прага, 2015), а також мистецькі проекти «Маніфест сплячих» (New Museum, Нью-Йорк, 2014) та «Сплячі» (Tranzitdisplay, Прага, 2014). Співавторка книжок «Хто є художником?» (2015) та «Режисери всіх країн, єднайтеся!» (2018).

Для мене ці фільми - документи певної амнезії або забутої історії. У Чехословаччині ми частково сприймаємо соціалістичне минуле як певну екзотику, з якою ми нічого спільного не маємо. Це не той історичний досвід, до якого ми звикли чи з якого ми навчалися.

Мій проект був початий під час міграційної кризи. Було багато дискусій, але основним аргументом неприйняття біженців була їхня “несумісність з нашою християнською або секулярною культурою”. Саме через це стерте минуле, ніхто не згадував той факт, що до 1989 року у Чехословаччині якось загадково співіснували араби, африканці та латиноамериканці. До 1989 року Чехословаччина була пов’язана не лише з Радянським блоком та Східною Європою, але також і з так званими позаблоковими, постколоніальними країнами третього світу.

 

Фото: Олександр Коваленко

У 1960-х Чехословаччина була найбільш активною країною у африканському регіоні - один історик пише, що Чехословаччина витрачала тут найбільше грошей на душу населення, ніж усі інші країни. Коли я вивчала африканські студії 10 років тому, фактично я читала африканську літературу чеською та словацькою, оскільки вона була перекладена цими мовами майже одразу після того, як виходила французькою, англійською чи африканськими мовами. Прага тоді скидалася на комуністичну Женеву - багато міжнародних комуністичних організацій мали тут штаб-квартири, як-от, наприклад, Міжнародний союз студентів - гадаю, найбільш відома серед них.

Звісно, це була складна ситуація. Найбільш цікавим фактом у всій цій історії є існування підтримки студентів з так званого третього світу, які приїжджали до Східного блоку на навчання. Певним чином це був результат Холодної війни, у якій Східний блок намагався завоювати прихильників з постколоніальних країн. Проте, я гадаю, багато еліт, залучених до цього проекту, дійсно відчували солідарність з країнами, обтяженими колоніалізмом. Таким чином відбувався рух людей, речей, грошей та технологій у Східному блоці та країнах третього світу, а разом з тим - рух ідей та образів. Образів, які відсилають до іншої мапи світу, ніж яку ми знаємо зараз.

 

Фото: Олександр Коваленко

Чому Драгоміра Віганова зробила фільм “Фуга на чорних клавішах”, де головний герой - це африканський студент? Невеликий відсоток студентів з країн третього світу вивчали мистецтва, і найбільше серед них займались кінематографом - кіно розглядалось як важливий освітній інструмент. Тому разом з чеськими студентами, такими як Драгоміра Віганова, навчалися кінематографісти з Азії, Африки, Латинської Америки. Деякі з них повернулись додому і утворили сильну школу кіно як, наприклад, у Сирії.

Але у інших чехословацьких фільмах іноземні студенти мають епізодичні ролі, тоді як у Віганової це є центральною темою. Разом з тим, всі ці фільми зазвичай змальовують конфлікти та жорстоке поводження, яке ці студенти мусили терпіти. Ці фільми критикують лицемірство соціалістичного суспільства.

Драгоміра Віганова каже, що для неї найбільший аутсайдер в чехословацькому суспільстві - це африканський студент. Дуже прикметно, що музика у її фільмі відіграє важливу підривну роль, через яку вона критикує упередження чехословацького суспільства. Віганова показує африканця, який “трохи більше, ніж мавпа” (характеристика з фільму), і який є експертом у класичній музиці - царині європейської культурної традиції. Водночас музика у її фільмі  є свого роду універсальним проектом, до якого долучитися може кожен. І для Факі, головного героя, це така терапія драми, яку він переживає.

У фільмі Віганової персонаж є дуже пласким - у нього немає ніякої історії. Єдиний момент - смерть матері, коли ми щось дізнаємось про нього, є естетично дуже відмінним від всього фільму, і відмінним від цієї естетики "нової хвилі", яка сфокусована на банальному та повсякденному.  Ми навіть не знаємо з якої країни він прибув, ми лише спостерігамо катастрофу, яка випирає з фільму.

Расизм, який позначили ці фільми "нової хвилі", був проблемою, яка не обговорювалась у чехословацькому суспільстві. Расизм асоціювався з капіталізмом - він був проблемою Заходу і вважався несумісним з соціалізмом. Окрім як у фільмах "нової хвилі" це ніде не було предметом дискусії.

 

Фото: Олександр Коваленко

Фільм "Чорне та біле” був частиною обговорення на шпальтах журналу “Форум” у 1968 році - його режисер, Крішна Вішванат, був одним з його дописувачем. Цей журнал публікувався протягом 1968-1969 Університетом 7 листопада, який був заснований спеціально для студентів з країн третього світу. Більшість дописувачів до “Форуму” були іноземними студентами, проте серед них були і чехи. Тут були статті й про кінокультуру, а іноземні студенти могли вільно обговорювати та критикувати їх перебування у Чехословаччині та проблеми, з якими вони стикаються.

Я зайшла своєрідний жанр в цьому журналі - публікація ретельно записаних розмов між іноземними та чехословацькими студентами, де вони обговорювали дуже матеріальні, щоденні проблеми, як-от доступ іноземних студентів до іноземних товарів, валюти, питання стосунків між іноземцями та чехословацькими жінками, політичні вподобання.

 

Фото: Олександр Коваленко

Я вважаю, що ця публічна дискусія була безпрецедентною аж до 1989 року. Це бажання говорити і розбиратися з реальністю в результаті певної публічної дискусії певним чином є спадком Празької весни. Це тягар справжнього інтернаціоналізму, про який режим комуністичних еліт міг говорити, але не втілювати на практиці в щоденному житті. І питання, яке ставить Крішна Вішванат у своєму фільмі у 1968 році про те, чому настільки складно мати близькі стосунки між націями, расами, державами, є дуже нагальним і сьогодні. Можливо, перефразовуючи це питання, я можу сказати, що сьогодні першочерговим питанням є розбудова інтернаціоналізму та солідарності крізь національні кордони та ідентичності.

 

VECTOR:media

RECOMMENDED