P.S. Я НЕ ЗНАЮ, ЩО З ЦИМ РОБИТИ, КРІМ ЯК ПРОДОВЖУВАТИ БОРОТИСЯ

17:50 19/11/2018
Вчора, 18 листопада, в центрі Києва зірвали мирний марш, присвячений Міжнародному дню пам’яті трансгендерних людей, які загинули від насильства. Поліція силою відтіснила учасників маршу через загрозу сутичок. Учасни_ці маршу кажуть про те, що поліція не забезпечила їхнє право на свободу мирних зібрань. Ми запитали декількох учасниць та причетних цьогорічного транс*маршу про «післясмак» того, що відбулось.

Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напряму в ГО «Інсайт»

Коли ми ще більше двох місяців тому тільки починали обговорювати ідею транс-маршу, я схилялася до того, щоб у повістці робити акцент на МКХ-11. Бо це найбільш значуща подія світового значення для транс-людей, що відбулася цього року. І в описі івенту саме пов'язана з МКХ вимога йшла на першому місці.

А потім, вже на етапі безпосередньої підготовки, коли пішли реакції з боку правих, акценти мимоволі все більше зміщувалися на злочини на ґрунті ненависті та необхідність їм протидіяти. І саме цю вимогу я назвала першою під час мітингу. Мабуть в ракурсі цієї проблеми зірваний марш і залишиться в історії - ненависть, фобія, насильство. І таке от вимушене зміщення фокусу з аспектів, що впливають на якість життя, на ті, що стосуються безпосередньо виживання - це дуже так собі реалії.

При всьому при тому, до того що праві можуть на нас бігти, кидати димовухи і всяке таке інше - до цього я принаймні була більш-менш морально готова. От до чого я дійсно не була готова - це до повного саботажу з боку поліції, після того, як усі перемовини проходили успішно.

Слово "зрада" вже надто заїжджене і від того трохи девальвувало. Але саме воно описує, як я відчуваю цю ситуацію.

Фото: Олена Шевченко на Facebook

Яна Лишка, історикиня і транс*активістка

Як безпосередню учасницю подій, мене прикро вразила бездіяльність поліції. На підходах до червоного корпусу університету, звідки мав стартувати транс*марш, мене з подругами перепинили правоохоронці. І хоча ще нічого не відбувалося, намагалися нас не пропустити, говорячи «що не гарантують безпеку». Переді мною на групу людей таки надавили і вони не пішли на марш. Така ж ситуація повторилася і з іншими людьми.

Замість охорони місця збору, поліція змусила перенести початок маршу до станції метро «Університет», де уже були праворадикали. Разом з тими, які йшли за колоною від червоного корпусу, нас фактично притисли до метро. Після нападів на учасниць, сльозогінних шашок, поліція стала відтісняти учасниць і учасників маршу вниз у метро. А проти праворадикалів якихось дій не застосовувала.

Виглядає так, що якщо на марш за права людини в Україні не виходять європейські та американські дипломати – то жодної безпеки українським учасницям і учасниками не гарантовано.

І що якщо серед екстремістів є хтось з народних депутатів (а серед праворадикалів була Оксана Корчинська), то поліція швидше потуратиме тим, хто чинить протиправні дії. А не захищатиме конституційне право громадян України на мирні публічні акції.

Анна Винниченко, композиторка, SMM спеціалістка

Я наблюдала за маршем из дома, потому что было страшно на него идти. Смотрела не только трансляцию кого-то из знакомых, но и прямой эфир «Карпатської січі», который они, к большому сожалению, удалили. Там несли просто невообразимый бред не только обычные правые, но и народный депутат, который тоже вышел на защиту семейных ценностей, которые разрушают гендерные вопросы. Они там всех протестующих называли не иначе, как «збоченці».

Полиция не смогла обеспечить защиту мирной акции. Это что, правда 2018 год? Как такое может быть? Почему полиция ничего не делала по отношению к агрессорам и оттесняла тех, кто просто хотел высказать свою точку зрения? Почему люди до сих пор пользуются грубой тупой силой в вопросах защиты прав человека?

Я сидела и пыталась себя успокоить тем, что я не трансгендерный человек, но это не помогло. Потому что дело не в трансгендерности, а в инаковости. И что кто-то считает, что все должны быть одинаковыми и решает кому можно выходить/жить, а кому нельзя.

Меня пугает обилие праворадикальных группировок. Меня пугает то, что у нас начинается какой-то нацизм самый настоящий. Вы только почитайте, что все эти организации пишут «о себе» в социальных сетях.

Я знаю, что консерватизм в итоге всегда проигрывает, так показывает история. Но сейчас мне страшно, что это не изменится и впервые появились реальные мысли по поводу того, что отсюда нужно уезжать. Хотя очень не хочется. Но не хочется жить в этом постоянном страхе, что тебя побьют просто из-за того, что ты как-то выделяешься из толпы, напрягаться каждый раз, когда видишь кого-то в камуфляже или явно радикального (они обычно выглядят очень типично). 

В общем, страшно это всё и очень грустно. И я не знаю, что с этим делать, кроме как продолжать пытаться бороться.

VECTOR:media

RECOMMENDED