РОБИТИ БОЛЯЧЕ

22:57 11/11/2018
Бобі Лондон про те, чому держава ніколи не зможе зруйнувати нас так, як ми — один одного.

Є історія, про яку ніхто не говорить. Це історія про те, що відбувається поза вулицями, мітингами та зустрічами. Коли наші спроби утримувати зв'язки провалилися, а копання в брудній білизні виявилося для рухів таким же руйнівним, як і державна кооптація.

Хвиля бунтівної надії спала, й інакший світ більше не видається можливим.

Ці соціальні наслідки, про які вас ніхто не попереджає, показують нам, що революція — це не тільки про те, щоб зносити лише ті ієрархічні системи, які нас контролюють, а й ті, що знаходяться поміж нами. Коли люди у русі не здатні робити це колективно, або коли ми маємо проблеми з тим, щоби бути кращими, ніж ми є, спільноти, які ми намагаємося вибудувати, перетворюються у щось інше. Зв’язки рвуться, і з’являється новий пласт травми, з якою треба впоратися.

Той спосіб, у який ми інтерналізували системи ієрархії, означає, що ми робимо боляче один одному у всім знайомий спосіб, навіть коли стверджуємо, що прагнемо однакових політичних цілей. Ми робимо боляче людям, і в цьому світі, де ми народилися і вчилися жорстокості, важливо пам’ятати про те, що неважливо, як сильно ви намагаєтеся його деконструювати, те, як ми ввібрали динаміку влади, означає, що ми і далі продовжуватимемо завдавати іншим людям шкоди.

І це не виправдання для людей, щоб ставитися один до одного наче покидьки, це просто те, як це відбувається. Ми легко розкидаємося політичними ярликами; але що ж тоді означає “радикальний” чи “революційний”? Я жалкую, що дозволяла маркувати себе так. Це майже як само-саботаж, це ідея, якою ніхто насправді не може жити. Люди гладять себе по голівці, охрещуючи себе радикалами чи революціонерами, проте надто мало займаються саморефлексією.

Кожен приходить до руху з усім своїм попереднім тягарем, з почуттям ізоляції та відкинутості світом, і кожен щасливий зустріти людей, завдяки яким почуваєшся так, ніби ти вже не на самоті зі своїм божевіллям.

Як церква, яка допомагає тобі віднайти тверезість, ти хрестиш себе у радикальній думці, відпускаючи геть старі гріховні та облудливі звички. Це твоє нове життя, це твоє нове “я”.

Є внутрішня зміна, яка трапляється з вами тоді, коли ви починаєте деконструювати пересуди, вбудовані у наш соціальний порядок. Рухи притягують до себе, наче місяць, — це сила, яка не може бути побачена поза кінцевими результатами свого магнетизму. Вона всмоктує в себе, створюючи хвилі, наповнені піском, раковинами та іншими формами життя. На якийсь момент ми одне ціле, частина чогось більшого, ніж ми самі. Потім стається неминучий крах, і ми розбиваємося на течії. Декого викидає на берег; декого затягує наступна хвиля; а хтось тоне.

Масові вуличні рухи прямують тим самим шляхом, що й ті, які збиралися минулого сторіччя, — всі вони, кінець-кінцем, завалюються під власною вагою. Ми всі не як один, ми не поділяємо ту саму боротьбу; “ми” навіть не існує. Натомість, опір — це нашарована мережа різної боротьби, і ми співіснуємо серед цих шарів.

Просто тому, що купа людей можуть перекрити шосе, не означає, що наші цілі однакові, навіть якщо деякі з наших ідентичностей перетинаються.

Зараз важко уявити, що моє бажання до звільнення й автономії складатиме щось більше, ніж просто колекція моментів замість повноцінного життя. Ось чому мій відчай такий великий. Брати участь у стількох “хвилях” і бачити лише регрес — ось чому я почуваюся так, ніби з мене вимили все, що можна було. Є думка про те, що ті, хто досягнув відчаю, здалися. Можливо, певною мірою це правда. Перебування у культурі спротиву змінило та налякало мене. Не тільки поліція залишила мені травму, але й стосунки та досвіди з тими, хто також брали участь у цьому в різноманітних варіаціях.

Так багато культури і риторики спротиву про самопожертву і мучеництво. “Організуйтесь!”, кричать вони. “Ми маємо пожертвувати собою для кращого майбутнього, і якщо ви не організовуєтесь задля цієї мети, то що ж ви тоді робите справжнього?”. Це нав’язане почуття провини показує, наскільки слабо ми задумуємося над тим, як оцінюємо працю один одного, і разом з тим показує те, як капіталізм, ейблізм та інші системи пригнічення. Це заохочує вигорання і нагороджує самовиснаження, зводячи будь-що інше до невдачі займатися “справжньою роботою” і досі визначаючи те, що ми вважаємо активізмом™.

Щойно вигорання та репресії всередині рухів наберуть обертів, депресія та відчуження, які ви переживали до того, як повірили у новий світ, повернуться, наче той колектор, від якого, як ви думали, сховалися. Ви зустрінетеся з реальністю того, що рух, як і інші системи у цьому світі, провалив вас, а ви провалили його. Прагнення до цього нового світу, де “завтра буде краще” (яке, ми думали, можемо створити) залишило нас ще більш розбитими, ніж до того. Чи варто було намагатися взагалі?

Магнетизм, що втягує нас у хвилю спротиву, — п’янкий. Надія, яку відчуваєш, вперше приходячи до руху, — те, що лякає державу і авторитарну владу. Ось чому зв’язки, почуття солідарності мають бути зруйновані та винищені. Ось чому влада має репресувати наші рухи, і також чому ті, що долучилися до подій останніх років, мають говорити про щось більше, аніж просто про “кращі часи”.

Ми мусимо говорити про біль, муки, зраду, втрати, сум, ізоляцію, самотність, депресію, придушення почуттів, суїцидальні думки, сльози та відчай.

Оглядаючись назад, я відчуваю втрачений оптимізм. Був момент, коли я почувала, що ось, нарешті той самий час настав, що ми є частиною глобального руху, який кидає виклик і руйнує структури насилля. Тоді були інтенсивні та активні бунти по всьому світу. І хоча всі ми були не на одній хвилі, ми всі надихалися один одним і це робило нас дійсно небезпечними. Ми були не свідомі того, що стоїмо у порядку доміно, падаючи один за одним. І тому, що ми вчили спротиву один одного, держави, проти яких ми боролися, також вчилися між собою, узгоджуючи репресії проти нас.

Відчай видається очікуваним результатом після досвіду репресій. Він є частиною циклу, за яким обертаються соціальні рухи повстання: стається підйом, що надихає на поширення бунту; потім стається кооптація енергії ліберальними політичними партіями та неприбутковими організаціями; потім — придушення державою, включаючи жорстоке переслідування та ув'язнення; а згодом всі завмирають у тиші, в якій здається, що бунт може початися знову. Якщо ж ні, ви досягаєте фінальної стадії циклу — Відчаю.

Я завжди дивувалася тому, як ті, хто встигли вкорінитися у політичних рухах, залишаються оптимістами. Як вони не почуваються зруйнованими насиллям, що повторюється знову й знову, що має місце на кожному рівні залучення? Чи справжній їхній оптимізм взагалі? Чи це просто інша маска, яку ми мусимо носити? Маска, щоб сховатися від іншого стану нагляду, від наших ровесників, які, приховуючись, спостерігають за тим, як ми емоційно розвалюємось у всіх на очах, щоб потім засвідчити про це в соцмережах.

Нам потрібно менше фокусу на тому, що зробив би мертвий білий чоловік, і більш пильного погляду на те, як міжособистісні конфлікти спричиняють невдачі руху. Нездатність розібратися з неконтрольованою ієрархією в режимі реального часу призвела до загибелі багатьох колективів та організацій. Не є дивиною те, що простори і рухи спротиву схильні бути жорстокими та токсичними. Все наше суспільство таке. Але в цих місцях ми маємо змогу бачити це більше, і говорити про це вголос одразу; принаймні, є така надія… Правда полягає в тому, що хоча ми й можемо намагатися навмисне вибудовувати такі простори, щоб ставитися один до одного у більш горизонтальний спосіб, ми все ще продовжуємо відтворювати таку ж аб’юзивну динаміку, яка існує повсюди.

Мої надії про світ, де автономні спільноти існують і процвітають, швидко потьмяніли від реальності, в якій завжди будуть існувати расизм та вищість білої раси, безвідносно до заявленої певною групою політичної філософії. Гендерне насильство продовжуватиметься, а авторитарні діячі та ідеології будуть поспішати у тому, щоб заповнити вакуум влади. Тож, живу я під державною владою, чи в автономній спільноті, — здається, що я завжди буду змушена захищати себе проти когось, хто відчуває себе у праві владарювати наді мною.

В кінці-кінців, у мене є лише я сама, і навіть на це я не можу покладатися. Можливо, чим більше вчишся любити себе і захищати себе, тим більше можеш навчитися любити самотність.

Бобі Лондон - ведуча щотижневого радіо-шоу "Про спротив", авторка блогу ThisisBobbyLondon

Оригінал статті читайте на The New Inquiry.

VECTOR:media

RECOMMENDED